Верните женщинам гаремы

Вдруг она уставилась на меня с совершенно наглым видом собственного превосходства, как ведьма, которая наконец-то нашла заклинание против безупречного рыцаря:

— Ты сказал, что можешь заменить кого угодно!

Я действительно это сказал. Наглая девка улыбалась, облизывая губы огненным языком.

— Что тебе от меня нужно?

Язык ее скользнул по стоявшему рядом высокому стакану, прошелся по его стволу сверху донизу, вознесся к венцу и погрузился в искрящуюся жидкость.

— Как жаль, что это только сок, — вздохнула она. — Я хочу тебя здесь и сейчас, и мы оба знаем как.

Она стекла под стол, как тягучая струя. Сквозь ткань брюк я ощущал, как впиваются в мои бедра ее хищно отточенные когти. Язык ее извивался так, что член казался погруженным в медленно вращающуюся центрифугу с медом. Она сосала, лизала, сжимала его в объятиях губ, рассыпаясь радугой движений, для которых пока еще не придумали даже неприличных слов. Через мгновение я уже взорвался, как вулкан, а она билась в лихорадке неправдоподобного оргазма. На нас даже не успели обратить внимания.

Да и мало ли что может искать под ресторанным столиком красивая молодая женщина, у которой вечно что-то падает — мало ли что она может искать там, где среди вывалившихся внутренностей сумочки ей и случается порой найти свое подлинное сучье счастье — найти благодаря мне, добрейшему из всех известных природе маньяков.

Театр російської драми

Я сидів за кермом, вдивляючись у пітьму. Нарешті двері театру відчинились, і з них виринула постать у довгому розстебнутому плащі. Вже здалеку я почув цокання підборів по мокрому асфальту. Ось звук став ближчим: я вже розрізняв риси її обличчя, коли вона минала ліхтар. Потім знову зникла в тіні будинку і за мить сиділа поруч, обдаючи мене вуличною вологою і духом мокрого листя.

— Навіщо, скажіть, оця таємничість? Змушуєте мене пройти під дощем піввулиці, коли б могли під'їхати до самого входу.

— Це не таємничість. Це обережність.

— Мені не дуже подобаються обережні чоловіки.

Я промовчав, даючи їй розгледіти мій арійський профіль, і відповів:

— А мені подобаються німецькі аси часів Другої світової. Ніхто не збив літаків більше за них. Але ніхто й не берігся так, як вони. Вони вміли за мить вийти з бою і втекти проти сонця, засліплюючи переслідувачів. Навіщо вам зайві балачки? Якби я під'їхав до входу, нас побачили б з вікна.

Вона мовчала. Я лише бачив, як блищать її очі — гаряче, мов чорні вуглини. Увімкнув запалювання, додав газу і, звернувши на безлюдний бульвар, помчав угору.

Вона ніколи б не сиділа поруч, якби на презентації фірми її чоловіка (і, мабуть, її самої — бо вона там була найгарнішою) я не запитав свого друга:

— Чи можна з нею мати справу?

— Не знаю, тільки одного разу вона мене поцілувала.

— Як саме?

— На прощання. Але так, ніби хотіла зустрітися.

— То я йду знайомитись.

І одразу ж попрямував до того кінця шведського столу, де вона розмовляла з моїм редактором. Звідти якраз почулося:

— Зрозумійте ж, наш театр тут найкращий!

— Не знаю, не знаю, — відповів мій редактор, уже добре напідпитку, — не можу стверджувати. Я не театрал.

— Я — театрал, Гнате Гнатовичу, — миттю втрутився я. — І це справді так. Він найкращий!

Товстий, веселий редактор радо посміхнувся — йому, мабуть, здалося, що молодший колега вдало виручив його в найтяжчий момент світської розмови.

Того самого вечора вона запросила мене на свою виставу в російську драму, а від свого друга — підлеглого її чоловіка — я дізнався, що їй тридцять шість, а чоловікові — сорок вісім. Отож я був молодший за нього вдвічі, а за неї — рівно на третину. І всі троє ми народилися в рік Півня. Як вони вживаються удвох? Бо ж прислів'я твердить: двом півням не місце в одній хаті…

— Як ви можете писати українською мовою? — запитала вона, коли я підвіз її до свого дому.

— Із задоволенням.

Ми піднялися ліфтом на третій поверх — їй ліньки було йти пішки, я впустив її до квартири поперед себе, як кицьку. У вузькому коридорі вона одразу ж сторожко повела плечима і, не скидаючи плащ, заглянула до кімнати. Потім по вернулася назад і встромила парасольку у видовбаний пеньок, який я тримав саме для цього.

Кімната їй сподобалась. Білі стіни нагадували фотолабораторію. Над письмовим столом висіло кілька чорно-білих фото: високі кашкети, орли зі свастикою у кігтях, зірки, огорнені листям, і молоді обличчя з очима небесних мисливців.

— Хто це?

— Ерік Гартман. А це Вернер Мельдерс — перший, хто збив сто літаків. Оце Кожедуб — українець і найкращий з радянських асів. Шістдесят два збитих супротивники.

— А цей, без форми?

— Він взагалі-то не ас. Але цікава доля. У сорок першому збив трьох німців як радянський сокіл, а в сорок п'ятому закінчував війну в дивізії СС «Галичина» — пішки. Теж українець.

— А третій ліворуч?

— Мій дід. Сорок вісім офіційних перемог.

Вона глянула на мене з повагою, ніби це в мене їх було сорок вісім.

— А ви маєте офіційні перемоги?

— Лише неофіційні…