Верните женщинам гаремы

Уві сні я керував винищувачем над Ла-Маншем. Осінь 40-го року. Холодне море внизу. Ззаду — нікого. Синьо-біло-червоний круг на крилі — знак британської королівської авіації. Піднімаю голову. І раптом, наче прямо з сонця, замість «мессершмітта» на мене падає чорна валькірія — діва смерті з розгорнутими на півнеба крилами. Потойбічним сріблом горить луска її тіла. Віраж — на мить я врятований, але сталеві пазурі вже дзвенять по дюралевій обшивці мого «спітфайра». Ось вони впиваються в кабіну, і по склу наді мною розбігається павутиння тріщин. Прекрасні сині очі жінки-смерті пронизують мене наскрізь, криваві губи розтягуються в переможній посмішці, чорне волосся — як у змії… «Остерігайся Поліни», — пише хтось чорними літерами у моєму мозку.

Збагнути Поліну я не міг. З того дня, як вона подзвонила, минуло два місяці. Чи була жінка, яку я кохав би довше? Ні. Ніколи. І тому я робив усе можливе, щоб не закохатись ущент. У театрі завдяки Поліні у мене з'явилося постійне крісло. Я навіть став надягати на вистави двобортний костюм, бо, торкаючись пальцями мого волосся, — вона казала:

— Мені так подобається контраст між твоєю спортивною статурою і строгим піджаком. Це збуджує.

На відміну від мене, Поліна не дбала про обережність. Вона могла поцілувати мене на очах будь-кого. Чому їй так хотілося, щоб усі знали про наше «кубління»?

— Ти не боїшся ревнощів чоловіка?

— Йому подобається трішки ревнощів. Це його збуджує.

Я ніколи не зміг би пояснити до кінця її поведінку, як не можу пояснити причин цього світу. Але впевнений: якщо у жінки пухкі губи, вона знається на коханні. А чому Мадонна виходить на сцену гола? То, може, Поліна і була маленькою Мадонною? Я бачив, що, з'являючись зі мною в ресторані чи знайомлячи з кимось зі своїх друзів, вона пишається мною, як хижим звіром, якого їй вдалося вполювати — так ніби це не я спокусив її. І навіть я б сам не зміг уже сказати, хто ж кого вполював, бо назавжди запам'ятав ту ніч у метро, коли нам не випало зустрітися. Я їхав додому і твердив собі: «Ні, ти не помреш. Ти не помреш. Від цього не помирають. Завтра вранці ти її побачиш». Та коли вона запитала: «А що далі? Що з нами буде?», я відповів словами модної пісеньки: «Що з нами буде? Наша дорога — дорога в нікуди».

— Як?

— У тебе є чоловік!

— Але я його не люблю!

— Він багатший за мене разів у сто. А я лише молодший.

— Ти теж будеш казково багатим. Я вірю.

— А я тобі не вірю. Як можна вірити жінці, котра щовечора виходить на сцену вдавати кохання? Сьогодні — він, завтра — я? Я не люблю, щоб мене кидали заради когось.

— Добре. Вважай, ми не говорили. Це була хвилинна жіноча слабкість.

На прощання вона поцілувала мене, як завжди. Та коли я зателефонував за кілька днів, то почув: «Я зайнята». Краще б мені дали ляпаса. Я зціпив зуби і незабаром поїхав до Львова, де один з депутатів найняв мене на передвиборну кампанію. У Львові було добре. Вірменське подвір'я і собор Святого Юра допомогли забути Поліну. На згадку від тих відвідин лишилася купа грошей — гонорар за удачу — і чудова картинка: після мітингу, на якому мій підопічний вигукував: «Український флот борознитиме простори Тихого океану!» — ми святкуємо перемогу, білий стіл заставлено пляшками, старий вояк УПА напився так, що вважає курячу ногу в руці за свій протез, а я погладжую під столом ногу сусідки від коліна до середини стегенця і вже встиг домовитися, що через півгодини підіймуся наверх. Справді, у Львові було добре. Прикро лише, що імені сусідки — власниці таких розкішних, незбагненно солодких ніг — пригадати не можу.

Проте навіть львівський бліцкриг не втамував образи. Вперше я відчував, що ніхто не може замінити мені одну жінку. Навіть безліч жінок. І, замість того щоб вийти на звичне полювання, я вештався містом, ходив до басейну і гортав французькі еротичні журнали з колекції Петра — знаного на весь Київ збирача цього мотлоху. Розглядаючи барвистих, виблискуючих, як метелики, жінок з тілами, яких ви ніколи не побачите у житті, я подумав, що оце, мабуть, і є ідеальне кохання. Без запаху і слів. Купивши такий журнал у суботу, можна залити його спермою в неділю і пожбурити на смітник у понеділок, щоб уже ніколи навіть не згадувати цих перелітних одалісок. Ритуал на найвишуканіший смак. Будь-яке збочення. Можете навіть розрізати ножицями їхні паперові тіла чи відшмагати лінійкою, навчаючи пристойності.

І це навіть краще, ніж гумова лялька, бо до сторінок не потрібно нічим доторкатися. Одне слово, ідеальне кохання.

* * *

Поліна зателефонувала, коли я вже й не сподівався.

— Куди ти зник?

— Ти ж зайнята.

— Хто тобі сказав? Навіщо вірити тим, кому ти не віриш?

Уперше я не знайшов відповіді.

— Ти сердишся? Приходь завтра. Додому.

— А…

— Він їде до Відня. Приходь рівно о третій. Спізнишся хоч на десять хвилин — можеш не підніматися.

— Я ніколи не спізнююсь.

Утім із трубки почулися лише короткі нервові гудки. Раптом мені розхотілося йти. Чому? Передчуття небезпеки? Атож, саме воно. Такий собі холодок у животі і трішки в мозку, якщо хто не знає.