Вершини

Стояла холодна високогірна ніч. Гірштейн, Крат і Григорій Михайлович лишилися ночувати з гостинним господарем, а ми з Анатолієм вирішили нап'ясти намет: в хижі стояв невигубний дух овечого посліду — ще недавно пастухи тут тримали овець. Намет являв собою альпіністську споруду, пристосовану для того, щоб її ставити високо в горах: легкий, зручний, ні з кіллям не треба морочитись, ні носити з собою металеве кріплення, зате в ньому не розгуляєшся. Два надувні ліжники ледь лягли поруч: отака собі затишна домовинка два на півтора. Та ще й Дроздов попередив: уночі може випасти сніг.

І справді: ледь ми вкублилися, як вітер, який досі шарпав щосили намет, випробовуючи його міцність, раптом затих, а над нашими головами почувся сухий шурхіт. Як і все на Памірі, тут і сніг був сухий, і коли падав на шкіру, то лише холодив, а не зволожував. Шурхотіло все дужче, сипало все густіше, я подумав спершу з досадою, який в біса може бути завтра пошук: отак помете протягом ночі — вкриє все з головою, та одразу ж утішився: а сонце! Гаряче памірське сонце, що здатне за кілька хвилин розправитися з будь-яким снігом. І так тепло, так затишно стало лежати в наметі під невпинний той шурхіт, що й жалко було засинати. І я, щоб прогнати сон, перепитав Анатолія;

— Так знайдете завтра свій скаполіт? — Бо Анатолій, коли Дроздов запропонував йому взяти на вибір будь-який, гордо відмовився: «Дякую, я знайду сам. Мій кристал мене жде».

— Обов'язково знайду!

— Дроздов же там усе видзьобав.

— Мій полишив.

— Даремно ви все ж відмовились. Знайдете чи ні, а кристал уже мали б.

Анатолій повернувся до мене:

— Шановний Анатолію Андрійовичу, одразу видно, що ви ніколи не були геологом. Ви знаєте, що таке професійна сліпота?

— Не знаю.

— Ото ж то й воно!.. Чому Дроздов облазив весь Зор-Бурулюк, а знайшов лише скаполіти? Та й то випадково.

— Бо, крім скаполітів, тут, мабуть, нічого немає.

— Ви так думаєте?

— А чому?