Вершини

меркне... Ні, навіть не думка, думку можна прогнати, забути, відмахнутись, врешті, від неї,— якийсь неспокій, глухий і постійно відчутний, як глибоко загнаний біль, що куди б не йшов, що б не робив, а він з тобою, він у тобі,— цей невідступний неспокій жив у мені й рік, і два: після спільної отієї мандрівки на Східний Памір.

І чим більше минало часу, тим дужче я проймався долею незвичайного цього чоловіка.

Більш-менш регулярно листувався з Анатолієм (переважно восени і взимку: з травня по листопад він зникав з Душанбе, бо таки влаштувався в «Кварцсамоцвіт» і дорвавсь до Зор-Бурулюку. А посилати туди листи — все одно, що за водою пускати). Я писав у Душанбе, й отримував акуратно відповіді, й уже знав про золотисті топази, й про скаполіти рідкісного фіолетового кольору, ікі дадуть сто очків фори всім аметистам у світі, про гранати, а це ж тільки початок, це ж іще й не копнули як слід, бо не доходять руки до всього: скидалось на те, що богиня Пандора таки й справді витрусила над Зор-Бурулюком якщо не всю свою скриню, то принаймні значну частину її — я уже знав, що Анатолій буквально за один сезон з рядового геолога виріс до старшого геолога партії, хоч, мабуть, не дуже того й прагнув, і, уявляючи, як він рушає щоденно в довжелезні маршрути свої, як долає крутизни й спуски, став човити себе на тому, що іноді пробую йти не всією ступнею, а лише на п’ятах. Десять, двадцять, тридцять кроків нарешті — і все, і далі не міг, так це ж по асфальту, по рівному! За кожним рядком, за кожним словом чергового мого листа стояло одне: як ви ходите? Ну як ви там ходите?

Я, звісно, не міг про це прямо писати, щоб не образити людину. Не дозволяв собі й натяку,

хоч увесь час думав про це. І мені часом здавалося, що в мене самого п’яти беруться водянками, пухирями кривавими...

А він писав бадьорі й дошкульні листи. Що от ви, білоручки, оранжерейні істоти, шаркуни паркетні, що ви знаєте про справжнє життя? І щоразу кликав до себе в гори.