Читаем Вершини полностью

трагічні години щось фотографувати!)... Тож це були окремі кадри, вихоплені з тих подій, що навально мчали сніговою лавиною, погрожуючи їх усіх змести в небуття; відвойовані в космічного холоду, в нещадного вітру кадри, коли висмикнуті з рукавиць пальці біліють прямо на очах, стають як цурпалки (недаремно в Серьожки, в єдиного, були поморожені й руки), а око примерзає до видошукача, коли навіть рухи живих здаються настільки уповільненими, наче вони давно вже мертві й переставляють ноги лише за інерцією.

Анатолій — Берсеньєв — Якубенко...

Якубенко — Берсеньєв — Анатолій...

Дві зігнуті, до краю напружені постаті, що тягнуть обв'язаний труп... Утримують важкий, як крижана брила, труп, щоб не зірватися разом з ним, не відлетіти...

Потім — лише удвох.

Анатолій — Берсеньєв.

Якубенко — Берсеньєв...

На колінах, на всіх чотирьох, зариваючись обличчям у сніг, з останніх сил, які ще лишились, тягнуть вони Володю Берсеньєва. Тягнуть з такою затятістю, що лежить уже за межею здорового глузду. Що хочеться закричати: «Навіщо?! Для чого?! Ви ж йому все одно нічим уже не поможете?!» А вони все тягнуть, тягнуть, тягнуть... Тягнуть, наче приречені... Тягнуть, як прокляті. І годі до них догукатись.

Німі фото, застиглі постаті. Скупі кадри, миттєві уривки трагедії. Кольори лише чорно-білі, різкі, як та правда, яку вони зафіксували. Ось як це було й не інакше.

І коли вони зустрілись, Анатолій та батьки Володі Берсеньєва, оті фото, ті кадри незримо стояли перед ними.

Анатолій відчув, як у нього зблідло лице. Досі не повірив би, що це можна відчути. Змерзло, взялося жаром, стягнулось, звелося судомою, але щоб коли зблідло!..

Відчув. Так, немов зустрів не батьків — самого Володю. Не живого — мертвого. З застиглим, інеєм вкритим обличчям.

Що вони йому сказали? Що він їм сказав? Про що взагалі говорили ті кілька хвилин, коли стояли посеред раптом спорожнілої вулиці? (Люди, машини, будинки, навіть хідник під ногами — все кудись щезло, а весь простір наглухо замкнувся довкола).

Не пам'ятає. Не міг пригадати, як я не допитувався. В усякому разі, про Володю не було мовлено жодного слова. Хоч він весь час був поміж ними. Мертвий Володя. Володя живий.

— Здається, вони запитали, як моє здоров'я.

— І все?

— Не пам'ятаю... Пам'ятаю лише, що мені дуже хотілось оглянутись, коли ми, попрощавшись, розійшлися...

— Оглянулись?

— Ні. Весь час здавалося, що вони стоять і дивляться в спину...

Отоді, саме тоді Анатолій і дав собі клятву: поставити Володі пам'ятник. Не на кладовищі — на Ключевській.

— А як же позов у суд?

— Позов вони, здається, забрали... Та й яке це має значення! — відмахнувся з досадою.— Я мусив поставити Володі пам'ятник. Мусив!..

Зустріч відбулася весною, наприкінці травня. І попереду було літо. Цілісіньке літо, довгі три місяці, протягом яких Анатолій кудись мав себе подіти. Підлікувать свої ноги.

Додому, до матері? Не хотів про це навіть думати. Ким завгодно, тільки не сином-калікою. Писав їй веселі листи, повідомляв, що цього літа доведеться податись на практику, то приїхати додому, мабуть, не вдасться. «Тож почекаємо, мамо, наступного літа, час пролетить непомітно, незчуєтесь, як я приїду в гості: на цілісінький місяць». І в кожному листі додавав, що активно займається спортом, стрибає і бігає,— «не дуже, сину, там бігай, бо, гляди, ще й ногу звихнеш або й зламаєш, тут ось один у нас добігався, що другий місяць лежить у гіпсі»,— Анатолій читав материнську засторогу, читав і всміхався про себе, бо звихнути ногу чи, тим більше, зламати йому не світило ніяк. Анатолій подумав, подумав та й влаштувався у камералку, де взимку геологи обробляють матеріал, зібраний під час польового сезону, а влітку лишаються тільки літні жінки, та вагітні, та молоді матері, які годують немовлят,— Анатолій і засів поміж ними: на все літо, на цілих три місяці, коли здохнути можна від нудьги, від одної лише думки, що твої однокурсники-друзі бродять зараз в тайзі, чи в тундрі, чи в горах, а то й у пустелі, з геологічними молотками й польовими щоденниками, і їм у вічі світять малі й великі пригоди, а ти тут зарився в папери, як щур, сидиш і не знаєш, як під кінець робочого дня вийдеш з-за цього проклятого столу. Бо кожного дня, з кожного годиною камеральної служби, непорушного сидіння ноги розбухали все дужче й дужче і часом здавалось, що він їх з-під столу й не висмикне: або стіл доведеться розбивати, або ноги обрубувати.

А тут іще жіночки, всезнайки та всепідглядай-ки, яких все на світі цікавить, стали все частіш перешіптуватись, поглядаючи з осудом на Анато-

лія, і йому не треба було особливо й замислюватись, щоб здогадатись, про що вони перешіптуються, бо одна з них проголошувала цілі монологи, не приховуючи навіть, кому вони заадресовані.

Була ця досить красива на вид дамочка такою чорнющою, що ворон здавався б поряд з нею блондином: природа зліпила її не з плоті людської, а з антрациту. Тож в ній гоготіло стільки вогню, що його вистачило б на середніх розмірів домну. За коротке подружнє життя вона встигла спалити двох чоловіків, а це допалювала третього.

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 знаменитых отечественных художников
100 знаменитых отечественных художников

«Люди, о которых идет речь в этой книге, видели мир не так, как другие. И говорили о нем без слов – цветом, образом, колоритом, выражая с помощью этих средств изобразительного искусства свои мысли, чувства, ощущения и переживания.Искусство знаменитых мастеров чрезвычайно напряженно, сложно, нередко противоречиво, а порой и драматично, как и само время, в которое они творили. Ведь различные события в истории человечества – глобальные общественные катаклизмы, революции, перевороты, мировые войны – изменяли представления о мире и человеке в нем, вызывали переоценку нравственных позиций и эстетических ценностей. Все это не могло не отразиться на путях развития изобразительного искусства ибо, как тонко подметил поэт М. Волошин, "художники – глаза человечества".В творчестве мастеров прошедших эпох – от Средневековья и Возрождения до наших дней – чередовалось, сменяя друг друга, немало художественных направлений. И авторы книги, отбирая перечень знаменитых художников, стремились показать представителей различных направлений и течений в искусстве. Каждое из них имеет право на жизнь, являясь выражением творческого поиска, экспериментов в области формы, сюжета, цветового, композиционного и пространственного решения произведений искусства…»

Илья Яковлевич Вагман , Мария Щербак

Биографии и Мемуары