Вершини

розгадає, коли вони можуть за якусь дрібницю, не варту й понюху, так тебе гризти, що світ буде не милий, а разом зібратись та й полетіть, не вагаючись, на край цього ж білого світу, щоб тільки глянути на тебе, тільки діткнутись до тебе, тільки всміхнутись... Отак вони і ввалилися з морозу, дві представниці цього загадкового племені, немов бігли на лекції та по дорозі й заскочили, увішані, як новорічні ялинки, пакунками, з такими щоками червоними, з такими очима блискучими, що світ весь перевернувся в палаті і все, досі застигле й понуре, безнадійне та болісне, тріснуло враз та й, ламаючись, зрушило з місця.

Валя зайшла, звісно ж, першою, і всі бачили тільки її: кожному мимоволі хотілось замружитись. Валя привіталася весело, усміхалася всім, як артистка, і всіх обдаровувала приязним поглядом, але й усміх оцей, і погляд оцей були якісь безадресні, наче дівчина не бачила, хто перед нею: так дивиться жінка, коли десь поряд коханий. Вона його відразу й побачила, не могла не побачить, і пішла прямо до нього, смикаючи, зриваючи рукавичку, що ніяк не хотіла скидатись, і розкішні губи її вже тремтіли, а він блід усе більше, немов з кожним кроком її спливав кров'ю, і мовчки, й якось аж суворо дивився, на неї.

А при самісіньких дверях, ледь переступивши поріг, застигла ще одна постать, і ніхто, засліплений Валею, спершу її й не помітив, ніхто, крім Анатолія:

— Ел! Якими вітрами?

їжакуватий, насмішкуватий, сидів він у ліжку, прикривши ковдрою ноги, і не було в палаті людини, безтурботнішої та веселішої од Анатолія.

— Болить? Що ти, Ел! Давно вже й забули!

В Елли все ще пітніють окуляри, і вона їх, щоб

протерти, знімає, і тоді обличчя її стає дитинно-беззахисне.

— Та не журися, Ел, ми ще з тобою поганяєм на лижвах!

Потім, увечері, коли дівчата пішли (зупинились в готелі), Якубенко сказав Анатолієві:

— Тепер мені нічого не страшно.

Анатолій же подумав про інше: як добре, що є

на світі людина, якій потрібен твій захист!

Пашку й Пахомова виписали через місяць після того, як полетіли дівчата, бо в обох усе заживало, і вони подалися додому майже цілі: той пальця недорахувався, той — півпальця: дрібниця супроти того, що чекало на Якубенка, а тим більш — на Анатолія. Ось і Дахін своє вже відбув, і Серьожка-рудопер, повезли на операційний стіл і Якубенка (їхав — показував хлопцям два пальці руки, складені в літеру «V» — вікторія, перемога), Анатолія ж все не брали й не брали, відкладаючи з дня на день, з тижня на тиждень, воюючи за кожен міліметр живої тканини, що мала нарости на його оголених кістках. І як йому не хотілося часом закричати: «Ріжте!» — до відчаю хотілось,— яка чорна розпука не підступала часом до нього, він все ж знаходив у собі сили терпіти й лежати, лежати і терпіти, бо все життя його тепер складалось суціль із терпіння... Терпіть до того дня, коли Валя з особливо ласкавим обличчям, цей операційний ангел у білому, вкотила свій «катафалк» і спитала його так, наче від нього залежало, робити операцію чи не робити:

— Поїхали, Толю?

— До загсу?

— До загсу,— вперше погодилась вона й головою кивнула, ще й зблиснули сльози в очах, але що то за наречена без сліз!

Хоч Анатолій одразу ж на неї й нагримав:

— Валю, кому треба плакати, вам чи мені?!

— Якщо до загсу, то, мабуть, таки мені,— розсміялась крізь сльози сестра.

— Отак краще. Запам'ятайте, Валюшо: вам дуже личить, коли ви всміхаєтесь. Тож частіше всміхайтесь!

І ще спитав Івана Андрійовича, коли вже лежав у операційній:

— Так триматимуться на ногах черевики?

— Триматимуться,— запевнив хірург, весь у білому, наче привид із стерильного світу, куди вплив Анатолій.

— Глядіть же. Бо я ще маю поставити ногу не на одну таку гірку, як Ключевська! Чуєте, лікарю!

— Укол,— сказав лікар, і Анатолій перестав існувати...

Й Анатолій перестав існувати: на ті кілька годин, поки його оперували. Отямився ж у білій палаті: такій неприродно білій, наче з неї вицідили всю кров — до краплини. І тиша стояла така, мов за чорними вікнами вже не було нічого живого. Анатолій вплив у свідомість у освітленій яскраво палаті, тож перше, що він усвідомив, було світло, яскраве світло під стелею, що різало очі. Він склепив щосили повіки, та одразу ж їх і розтулив, бо вдалося нарешті зібрати скалки однієї й тієї ж думки, яка жила в ньому весь оцей час, поки був непритомний, зібрати і склеїти:

«Ноги!.. Де мої ноги?..»

Бо йому вже здавалось, що він лежить без ніг.

Рвонувся на ліктях, глянув і впав. Все попливло, закружляло нудотливо, і він, щосили стуливши повіки, видушив гарячу, як вуглина, сльозу: ноги були на місці!

Потім знову звівся на лікті. Ворухнув одною стопою, другою, якісь огризки ворухнулись у відповідь, напинаючи простирадло, і біль, звичний біль враз ожив і, оживши, заструмував вогнем у коліна, у стегна, і він так зрадів тому болеві, що розсміявся уголос: ноги йому таки зберегли!