Вершини

налиті вогнем, я викреслюю вас із своєї свідомості!.. Я про вас забуваю!.. Геть із мозку, із серця — на периферію, жеврійте там! Горіть, хоч обвугліться, а мені не болить!.. Не болить! Не болить! Не болить!»

Щогодинна, щохвилинна молитва — посеред довгої ночі. Нескінченної ночі.

Лікар сказав... Що сказав лікар?.. Що він сказав, з приводу чого?.. Ага, це стосувалося ніг. Там, в операційній, де весь світ обертається довкола обморожених ніг. Нещодавні криваво-сині бала-бухи всохли, наче у мумії, шкіра на пальцях взялася смолянисто-чорним кольором. Біла, від м'яса оголена кістка з судомно нап'ятими жилами, -а на пальці наче хто понапинав наконечники з блискучої чорної гуми. Видовище не для людей із слабкими нервами. Сестра з терапевтичного якось необережно заскочила, глянула й, охнувши, вчепилася в стіл. «Хто вас просив!? — закричав Іван Андрійович гнівно.— Вийдіть!» Сестричка все ще стояла, міцно заплющивши очі: боялася відірватись од столу...

Так про що він запитав?! І що відповів лікар?

Ноги немов тільки чекали, щоб він трохи розслабився: по них так і хлюпнуло окропом. Не поворухнувся, шукаючи для них зручнішого місця: знав — не поможе. Зціпивши зуби, ждав, поки схлине. Пройде. Мусить пройти!..

Що ж він спитав?

Ага, спитав от що:

— Я буду ходити?

— Постараємося зробити усе, щоб ти ходив. Хоч доведеться дещо відрізати.

— Ріжте. Тільки так, щоб потім було на чому черевики тримати. Щоб не обкручувались.—

І зовсім уже сердито додав:— Дядю Васю з мене не зробите! Краще заріжте одразу!

— Ви ще ходитимете,— пообіцяв йому лікар. Й нагримав на Валю, що, не витримавши, розплакалась.— Що це таке?! Припини мені зараз же!.. Скальпель!.. Бинти!.. Терпи, якщо хочеш ходити! — це вже до Анатолія.— Терпи!

— А я що роблю?.. Як повезете до загсу, я взую наймодельніші черевики...

Анатолій аж усміхнувся, пригадав, як Валя його мало не вдарила.

Й одразу ж насупився: ось одпанахають ноги, тоді посмієшся! Будуть тобі не черевики модельні, а милиці. Або й візок з коліщатками. Отака мила дощечка, реміняччям до стегон прикріплена, і дві колодки в руках: коти куди хочеш! «Громадяни пасажири, пожертвуйте, хто скільки зможе, на моє каліцтво убоге!» Чомусь отой старець, що його побачив колись у електричці під Києвом, виникав найчастіше у спогадах. Вкочувавсь, як похмуре майбутнє, що чекало на нього.

І найстрашніше було, що його стануть жаліти. Ловити співчуття в очах знайомих і незнайомих...

Якось сказав Якубенкові:

— Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.

За оці дні, в лікарні, вони дуже зблизились. І не тому, що їхні ліжка стояли поруч чи Якубенко найбільш після Анатолія обморозився (лікар уже сказав, що йому доведеться відрізати ліву стопу). Відкрили один в одному багато спільного, оту душевну спорідненість, яка дозволяє розуміти з півслова, з ледь вловимого натяку. Розуміти отак один одного, мабуть, стали ще тоді, коли спускали Володю. Анатолій відчував, що Якубенкові не треба щось особливо пояснювати: або прийме одразу ж, або так само категорично відкине. Тому просто сказав:

— Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.

І був вдячний другові, що той не став допитуватись чому. Лише відповів:

— Поживем — буде видно.

Наче оте: «Я не повернусь» стосувалось і його.

А може, таки й стосувалось?

Анатолій добре пам'ятав оту дівчину, яка прийшла в аеропорт проводжать Якубенка. Всі дівчата й жінки, що, на своє нещастя, опинились поруч, з її появою наче відсунулися в тінь. Буває ж на світі отакий спалах краси!

— Толь, ущипни,— тихенько сказав тоді Пашка: в усі очі дививсь на красуню.— Це насправді чи сниться?

— От заробиш од Якубенка по морді — проснешся! — відповів Анатолій.

Але Пашка не вгамувався. Вже в літакові при-ставаїв до Якубенка:

— Не боїшся?

— Чого?

— Що вона тебе спалить?

Пізніше, з двох-трьох скупих слів, знехотя зронених Якубенком, довідався Анатолій, що та дівчина його наречена. Тож Анатолій не був здивований, коли Якубенко сприйняв оту його фразу так, наче вона мала стосунок і до нього.

Поступово привчав себе до думки, що залишить інститут. Бо який з нього геолог? Сидіти десь в камералці, протирати штани? То краще вже тут, на Камчатці, хоча б на тій Ключевській, у вулканологів. Там для нього знайдеться робота, там він якось пристосується. І ніхто не киватиме на його скалічені ноги.

І ще душила образа: слідчий, який спеціаль-но прилітав з Петропавловська, розмовляв з Анатолієм, наче зі злочинцем. Ніби не мав жодного сумніву, що Анатолій винен у смерті Володі Берсеньєва. Під час першої ж зустрічі строго сказав:

— Мушу вас повідомити, що батьки Берсеньєва порушили проти вас судову справу. Вони звинувачують вас у смерті свого сина.

Отак: ні більше, ні менше.

І, може, Анатолій сам винен у тому, що слідчий розмовляв з ним підкреслено сухо: одразу ж наїжачившись, відповідав сердито та уїдливо.

Аякже: він силоміць погнав усіх на Ключевську! Льодорубом. І примусив ночувати проти неба. Щоб обморозились. Він просто дивується тому, що помер лише Берсеньєв.