Вершини

І хлопці, як не боліло, не «співали». Вертались: сполотніле обличчя, а то й губи пожовані, мовчки

лягали в ліжка. Лежали, заплющивши очі, приходили потроху до тями.

Лише Пашка не витримував: скаржився, тамуючи сльози образи в очах:

— Ну, чого вони з мене сміються?

Виявляється, в Пашки, як тільки Іван Андрійович брався за скальпель чи хірургічні ножиці, одразу ж сторчма ставали вуха. Незалежно від того, хотів Пашка цього чи не хотів. Сестри душилися сміхом, Іван Андрійович гримав на них і на Пашку, а той ображався.

Довгий, як пенал, коридор, доведена до ідеальної чистоти підлога. Кажуть, що Іван Андрійович, він же водночас і головний, щоранку проводив по підлозі кишеньковою хустинкою, і якщо на ній лишався слід, примушував перемивати.

Тож підлога так і сяє, і сонце, гаряче відбившись од неї, лягає на білі стіни, білі двері, білі рами й лутки: все тут біле, аж до халатів на молоденьких, як і сама лікарня, медсестрах та кокетливо пов'язаних хустинок, і нікуди не хочеться рухатися з оцього білого дива.

Та «катафалк» невтомно котиться коридором, і так само невмолимо насуваються оті двері ліворуч.

Операційна. Святая святих лікарні. Юдоль сліз, крику й зубного скреготу.

Відчуваючи, як у нього все стискається, Анатолій пригадує свої перші відвідини симпатичного цього кабінету. Хоч відвідинами це важко було й назвати: його вкотили на кріслі, а потім обережно зняли й поклали на стіл. На довжелезну, наче на виріст, споруду. Ще й накрили до підборіддя простирадлом. Лишивши оголені ноги.

Він тоді, коли заходилися терзати ноги, не витримав і застогнав.

— Кричіть, кричіть, голубчику! — озвався хірург.— Лайтесь, кричіть — лиш не мовчіть!

— Не діждетесь! — сердито відповів Анатолій.

І як не боліло, як не терзав його лікар — не

застогнав. Впивався руками в стіл, вигинався дугою, до крові зціплював зуби, але не стогнав.

— Ви людина чи камінь?! — врешті не витримав хірург. Сталося це вже під час других чи третіх відвідин операційної: Анатолій втратив тим відвідинам лік.— Зрозумійте, коли хворий стогне чи навіть кричить, йому стає легше. Біль виходить з нього разом із криком. Ви ж заганяєте біль у себе всередину. Так може й серце не витримати!

— Витримає! — відповідав Анатолій сердито. — Моє витримає!

— Чорт! — невідомо кого вилаяв лікар. А згодом, кинувши скальпель, сказав:— Ні, так не можна! Це ж тіло живе, а не дерево!..

Врешті домовились так: Анатолій буде казати, коли ставатиме зовсім непереливки.

Але де починається больовий той рубіж, через який не в спромозі переступити людина? Воїн Стародавнього Риму спокійно, наче шмат деревини, спалив на вогнищі власну руку, щоб довести, що його не зламають найлютіші катування. Індійці з войовничих племен сміючись ішли на тортури, і навіть смерть не могла стерти з їхніх орлиних облич погордливий усміх...

Іван Андрійович щоразу обкреслював пальцем уявну межу:

— Чистимем сьогодні ось поки.

Що означало: до цих пір вибиратиме м'ясо. Обрізатиме нерви, які, на диво, жили навіть у від-мерлій тканині. Озивались таким болем, що тьмарився розум.

І Анатолій щоразу пересував межу на кілька міліметрів вище:

— Давайте ще!

Отак по міліметрові, по сантиметрові пересував больовий рубіж. Вчився дивитися на своє змучене тіло так, наче сам стояв осторонь. Дивився, як воно звивається, корчиться, суворо наказував: «Ти це витримаєш!.. Витримаєш!»

Поки лікар жбурляв інструмент:

— Везіть цього чорта в палату!

І це вже була перемога.

— Спасибі, докторе, що хоч голову на плечах лишили!

— Треба буде, відріжемо й голову! — сердито відповідав Іван Андрійович.— Та й нащо вона вам, отака голова?

— Як нащо? А шапку носити!

— Ну хіба що,— лікар, миючи руки, вже стояв до нього спиною.— Давай, Валю, іншого. Не такого веселого.

Анатолій знову виїжджав у коридор. Тільки тепер всі муки сьогоднішні були вже позаду. Тож можна було відкинутись на спинку крісла, стулити повіки, розслабитись. Десь далеко внизу пекло і посмикувало, але що значив той біль супроти того, який він щойно переніс! Що значать усі болі на світі, коли попереду цілісінький день, довгий-предовгий день, протягом якого він спокійно лежатиме в затишній, як нірка, постелі. Розмовлятиме, робитиме обов'язкову гімнастику. В ліжку, щоб не розмагнічуватись. І ніхто вже не чіпатиме його покалічених ніг.

— Знаєте, Валю, так тому й бути: везіть прямо да загсу! Умовили — згоден!

Це теж ритуал. Кожен з них, вирвавшись з безжалісних рук Івана Андрійовича, пропонує його молоденькій дружині руку й серце.

— Зараз поїдемо! — відповіда з викликом Валя.— Тільки мені потрібна подружка. Тож, мабуть, доведеться почекати Еллу.

Бісові хлопці, таки розплескали.

Цікаво, хто ж це? Пашка, Пахомов чи Серьож-ка-рудопер?

Позавчора отримав листа. Звісно ж, від Елли. Кожен рядок дихав тривогою: що з ним сталось, як загинув Володя? «Тут ходять найдикіші чутки, які неохота й переказувати. Напиши не гаючись. Або продиктуй, якщо сам не можеш.

Вкладаю листа від твоєї мами. Взяла у тебе на столі в гуртожитку. Сам їй напишеш чи мені відповісти?

Сподіваюсь, що вдасться прилетіти».