Вершини

В Анатолія тьохнуло серце. Досі він якщо й обнімав коли Еллу, то лиш жартома, як молодшого друга. Товариша, якого взяв під свій захист. Він і звертався до неї, як звертався б до меншого брата: «Ел». «Ел, сьогодні йдемо на лижви...», «Як тобі сю ніч спалось, Ел?..», «Збігай, Ел, по квитки!..» Безвідмовна «Ел» і не подумала б не скоритись чи заперечити. Найкрутіша гірка її менш лякала, ніж несхвальний, з-під насуплених брів погляд Анатолія.

Коли збирались на Ключевську, просилась:

— Візьми мене, Толь! Ти ж знаєш, як я вмію ходити!

— По східцях,— відповів їй насмішливо.— А там, пробач, гірка.

Вперше образилась. Зблиснули під окулярами сльози. А коли прийшла проводжати і вони вже сіли в літак, а вона лишилась на асфальтному полі,

тоненька, беззахисна, він вперше подумав, що, може, і слід було її взяти. І махав у віконце рукою, поки й зникла земля...

А тепер подумав: як добре, що їй не вдалося його вмовити! Не міг уявити її отут, у палаті, на одному з цих ліжок. Ставало по-справжньому страшно.

Того ж дня відповів. Написав, як було з Володею, і ні слова, що пообморожував ноги. Так, прихопило трохи кінчики пальців. Тож вони вирішили скористатись нагодою й посачкувати. Тим більше, що тут — як на курорті: кожному персональна палата, з телефоном, телевізором, ванною і туалетом. Годують їх лише заморськими стравами, а пальчики пестять лебединими пір'їнками. Все було б добре, коли б не так лоскітно... Ага, мало не забув: щовечора ходять на танці. Од дівчат одбою немає.

Знав, що Елла, рядки ці читаючи, буде сердитись, і мав од того неабияку втіху.

Мамі ж, яка ні про що не здогадувалась, написав, що в нього все гаразд: відвідує лекції, готується до зимової сесії. Влітку, можливо, приїде додому.

Еллі ще приписав, щоб переслала додому листа.

І щоб нічого не сміла од себе дописувати. Останнє — теж, щоб вона ще трохи посердилась: мама ж не знає й не відає, що на світі існує Ел...

«Ел» чи, може, вже й Елла?

Не знав поки що й сам.

Ось і їхня палата. Валя відчиняє якомога ширше двері, щоб не зачепитися кріслом, везе його просто до ліжка. Ліжко Анатолія стоїть під вікном, він проїжджає мимо товаришів і на обличчі кожного читає мовчазне й тривожне: «Ну, як? Невже й сьогодні так, як вчора, боліло?» Бо кожному до-

ведеться сьогодні ж — раніше, пізніше — сісти в оце тричі прокляте крісло і їхати до операційної. Анатолій проїжджає між ліжками, і на страшенно схудлому, вимученому обличчі, крізь синці під очима, крізь колючу щетину пробивається завжди одне й те саме: «Все гаразд, мужики!»

— Сьогодні було легше,— каже Анатолій, хоч ще ніколи, здається, так не боліло. Але всі оті муки були вже позаду, і знову на сантиметр чи два вдалося відсунути больовий рубіж, межу терпіння, окреслену нігтем хірурга.

А попереду день, цілісінький день, коли тебе вже ніхто не чіпатиме.

І ніч, про яку не хочеться й думати.

Бо ночі найтяжчі.

Вдень — книжки, газети, журнали, фізкультурні вправи, сніданки, обіди, вечері, процедури, лікар і сестри, санітарка з таким величезним відром, що могла б їх усіх потопить, як кошенят, вдень розмови і суперечки, до в'їдливих реплік, до сварки, хоч потім, коли охолонуть, не можуть часом і пригадати, за що завелися,— про що завгодно, лише б не про власні болячки... Вдень — на людях, що не дадуть в собі замкнутись, поринути в невтішні думки, а вночі...

Вночі лишаєшся сам на сам зі своєю бідою. Вночі — найчорніші думки, найтривожніші роздуми. Вночі біль підступає впритул і від його жорстокого погляду ні втекти, ні сховатись: жалить у самісіньке серце. Недаремно ж люди найчастіше помирають вночі, і всі лиха стихійні, як правило, трапляються теж серед ночі.

Риплять ліжка, стогнуть пружини. Хлопці не знають, куди покласти змучені, покалічені ноги. Простирадло важке, наче брила, воно давить і душить, воно немов з чавуну, а не з тонкої тка-нини — зриваєш, жбурляєш геть на підлогу, стає мовби легше, а за хвилину все починається заново.

Стогне, не витримуючи, Пашка, пошепки матюкає свої ноги Пахомов. Зводиться різко, наливає в склянку води.

— Таблетка? — з осудом питає Якубенко: Пашка ж уже одну на ніч випив.

— Ні, цукерка! — відповідає з викликом.— Привіт од коханої!

— Це вже яка?

— А тобі не все одно?

— Гляди, звикнеш. Станеш наркоманом.

— Краще наркоманом, ніж божевільним!

Ставить склянку, падає в постіль. Якийсь час

крутиться, не знаходячи місця, та згодом затихає. Здається, заснув.

Щодня їм приносять таблетки: від болю, для сну. Хлопці — хто одразу ковтає, особливо перед побаченням з хірургом, хто притримує на ніч. Анатолій акуратно викидає в корзину.

— Боїшся стать наркоманом?

— Не наркоманом — медузою.

А тепер, уночі, часом жалкує, що нема під рукою таблетки. Ковтнути й забутись, як он Пашка.

Тільки знав наперед: викине й завтра.

Цікаво, скільки може витримати людина?

І думка про аптечку. Нав'язлива, пекуча думка про отой, будь він проклятий, шприц, що його хтось забув покласти до аптечки.

Чому ніхто з них не здогадався перевірити аптечку?

А хто міг подумати, що там не буде шприца!..

«Мені не болить... Мені не болить... Чуєте, ви,