Вершник без голови

- Про що це ти, дівчино? - спитала молода господиня, немовби нараз прокинувшись від мрій.- Що ти сказала? Попадали б до твоїх ніг? Хто?

- Та ну, хіба ж панночка не розуміє?

- Кажу ж тобі, не розумію.

- Закохалися б у мене. Ось що я хотіла сказати.

- Але хто, хто?

- Та всі білі джентльмени. Молоді плантатори, офіцери з форту - ну геть усі! Якби мені ваші коси, панночко Луї, я б їх усіх заполонила.

Молода креолка весело засміялася, уявивши собі, яка була б Флорінда з її, Луїзиними, розкішними косами.

- То ти гадаєш, коли б ти мала такі коси, як у мене, перед тобою не встояв би жоден чоловік?

- Б ні, панночко, не самі лиш коси, а й ваше прегарне личко, й білу, мов молоко, шкіру, й вашу струнку постать, і гордий погляд... Ой, панночко Луї, ви ж просто сліпуча красуня! Я чула, так казали білі джентльмени. Та й нащо мені від когось чути, я ж бо й сама бачу.

- Ти навчилася говорити лестощі, Флоріндо.

- Та ні, ні, панночко! Ні слова лестощів, ані словечка, присягаюсь апостолами!

Той, хто хоч раз поглянув би на її господиню, і без цих ревних запевнень служниці повірив би у щирість її захвату, дарма що він міг видатись трохи перебільшеним. Сказати, що Луїза Пойндекстер красуня, означало тільки повторити одностайну думку людей, які її оточували. Досить було одного погляду, щоб переконатися в цьому. її краса впадала в очі всім - і знайомим, і незнайомим,- а проте розповісти про неї дуже важко. Таке обличчя неможливо описати пером. Навіть пензель міг би дати хіба що бліду його подобу, бо жоден художник, хоч би який здібний, не спромігся б відтворити на мертвому полотні те невловне чарівне світло, що його випромінювали очі дівчини, осяваючи все іїї обличчя. Риси його були бездоганно класичні - саме такий тип жіночої вроди ми бачимо у витворах Фідія і Праксітеля [32] ; але в усьому грецькому пантеоні немає обличчя, схожого на Луїзине, бо воно було не образом богині, а обличчям земної жінки, куди привабливішим для людського ока.

Ледь помітно випнута нижня губка й ще виразніші заокруглинки під щоками 'виказували палку вдачу, і хоча трохи позбавляли обличчя високої одухотвореності, проте навряд чи зменшували його красу. Багато хто з чоловіків напевне добачив би у такому відхиленні від класичних взірців особливу чарівність - адже Луїза Пойндекстер постала б перед ними не як божество, що йому треба поклонятись, а як жінка, створена для кохання.

На захоплену похвалу Флорінди вона лише засміялася - безтурботно, але без найменшого відтінку недовіри. Молодій креолці не треба було нагадувати про її вроду. Вона добре знала, що вродлива, бо не раз затримувала погляд на своєму відображенні у дзеркалі, перед яким її чепурила служниця. Лестощі негритянки не дуже зворушили Луїзу - не дужче, ніж коли б до неї лащився улюблений спанієль,- і наступної миті вона знов поринула в задуму, з якої перед тим її вивели балачки служниці.

Та, незважаючи на замислений вигляд господині, Флорінда не вмовкала. Щось вочевидь не йшло в неї з думки - якась таємниця, що її вона твердо постановила собі розгадати.

- Ах! - провадила вона, ніби сама до себе.- Якби Флорінді хоч половину панноччиної краси, вона б ні на кого й не глянула і ні за ким би не зітхала!

- Зітхала? - перепитала господиня, вражена її останніми словами.- Що ти хочеш цим сказати?

- Ой Боже ж мій, панночко Луї, таж Флорінда не така сліпа, як вам здається! Не сліпа й не глуха. Вона ж бачить, як ви все сидите на одному місці й словечком не озветеся, тільки зітхаєте, тяжко так зітхаєте! На нашій старій плантації в Луїзіані з вами ніколи такого не було.

- Флоріндо! Боюся, ти втрачаєш глузд! Чи, може, ти залишила його там, у Луїзіані? Певно, на тебе так впливає тутешній клімат, га, дівчино?

- Ой, панночко Луї, та ви б спитали про це в себе самої. Ви не гнівайтесь, що я отак із вами навпростець. Флорінда - ваша невільниця, вона любить вас, як чорна сестра. їй сумно, коли ви отак зітхаєте. Тим-то вона й говорить вам усе як є. Ви не розгнівались?

- Та звісно, що ні. Чого б я мала гніватись на тебе, дівчино? Я не гніваюсь, та й не казала тобі, що гніваюсь. Але ти помиляєшся. Те, що ти нібито бачила або чула, то тільки твоя фантазія. Щоб я зітхала - де ж пак! Маю зараз інший клопіт: сьогодні в нас буде мало не сотня гостей, та ще й здебільшого незнайомі. Будуть і молоді плантатори, й офіцери, яких ти заманила б у тенета, коли б мала мої коси. Ха-ха-ха! А от я не бажаю зваблювати їх, ані одного! Отож роби з моїми косами що хочеш, тільки не плети з них тенет.

- Ой, панночко Луї, ви це правду кажете? - спитала негритянка з неприхованою цікавістю.- Кажете, жоден з тих джентльменів вам не до вподоби? А там є два чи три дуже-дуже гарні. Один плантатор, двоєофіцери, усі молоді. Ви ж знаєте, про кого я кажу. Всі вони так коло вас упадали! Ви певні, панночко, що не зітхаєте за котримсь із них?