Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Та й самі фрайманські німці варті спеціяльного розгляду.

Це вже не були ці есеси, що в перших сорокових роках. Лиш із старших, головно підстаршин, можна б ще вибрати деяких, що відповідали б клясичному поняттю есеса. Величезна більшість не хотіла нічого й знати про війну, не кажучи вже про якесь добровільне голошення. Це були звичайно мобілізовані члени партії, або «гайотники»,[29] що подекуди ставили навіть спротив проти втілення їх до нелюблених тоді СС. Всі вони лиш хвалили Бога, що попали саме до «фляку». Найкраще про це свідчить факт, що син командира нашого полку служив у цьому ж полку, як казали вже з рік, дослужився до степеня «фрайтера» та «перечікував» війну. Подібно говорили про сина команданта мюнхенського ґарнізону. Не знаю, чи й це правда, але першого з них знали всі.

Вишкіл наш був в повному розгоні й не могло бути мови про поворот до Гайделяґру в лютому 1944, як це було передбачено. Тим більше, що в лютому-березні дивізія взагалі змінила місце осідку й була перенесена до славного Нойгамеру на Шлеську. Отже, наш побут у Мюнхені продовжено. З важливих подій цього часу треба назвати згадуване відкликання капітана Віртеса, якого в половині лютого замінив на становищі командира дивізіону капітан Сергій Кюстер, про якого буде ще нераз мова. Наприкінці березня вишкіл уже був очевидно закінчений, та побут в Мюнхені зайвий. В обличчі цього факту й у зв'язку з цим, що дивізія вступила в свою останню організаційну фазу оформлення, як велика бойова одиниця, наприкінці березня 1944 року, ми виїхали до Нойгамеру.

Нойгамер

Їзда через Німеччину нічого надзвичайного собою не представляла. Ми їхали ешельоном «ґітерваґенів»,[30] співали, а по дорозі німецьке населення махало до нас руками, мовляв — наші їдуть. Подорож пройшла без інцидентів, хиба зустріч з одним молоденьким українцем-«остарбайтером», що на якійсь станції, заінтересувавшись мовою, підійшов до ешельону. Відразу нав'язалася жива дискусія, до якої вмішався і командир дивізіону, С. Кюстер, що прекрасно говорив по-російськи. Хлопчина жалувався на тяжку працю та життєві умовини. Йому співчували всі, а далі почали давати хліб, папіроси і т.д. Командир теж ставився до хлопчини прихильно, натомість тоді свіжопризначений ад'ютант, уштуф. Еміхен, зачав голосно звертати увагу — мовляв, «вас іст ден льос, іх дахте, ір зайд Ґаліцієр, ві комт ес, дас ір міт дем русішен большевістен зо цузаменгельт»?[31] Заскочення від цих слів було таке велике, що ніхто не здобувся на відповідь. Бо хоч і з відповіданням у війську взагалі не дуже то просто, галицькі «фрехе шнауцен»[32] були добре знані. Це тому, що наш брат не дуже любив критися зі своєю думкою і, в міру можливости, висловлював її голосно. Виходячи з вищесказаного, згадаю коротко про всіх німців, що тоді вже були в дивізіоні, частинно, для загальної характеристики середовища, а частинно тому, що це були назагал постаті, що, під іншим ім'ям, були в кожній частині дивізії. Та вже відразу мушу почати саме від виїмку з-під цього правила, бо наш командир, згадуваний капітан Кюстер, був ориґіналом, що другого такого мабуть не було ніде. І так, військову кар'єру розпочав наш командир ще в роки першої світової війни — царській ґвардії, де мав степень поручника. Сам уроджений в останніх роках минулого сторіччя у Петербурзі, по походженні без сумніву балтійський барон (сам титулу барона не вживав, хоч до брата Олександра, професора університету, здається у Гайдельберґу, писав завжди проф. д-р Фрайгер Алєкс Кюстер, як теж до своєї сестри Ольги в Катовицях). Говорив дуже плавно, без найменшого акценту, по-російськи і не укривав, що сам є по матері півросіянином. Навпаки, по-німецьки говорив з деякими познаками слов'янської вимови, ґотикою писати не вмів, а в письмі взагалі, будучи прекрасним стилістом, робив (хоч рідко й незначні), ортографічні похибки. По війні багато подорожував, був у Китаї і Швеції. Спеціяльно його зв'язки з Швецією були дуже живі й сам він плавно говорив по-шведськи, ба щобільше, — його жінка, з дому графиня Гамільтон, була шведка, говорила по-німецьки, як чужинка, а з ним — лиш по-шведськи. Під час війни вона часто бувала в Швеції, і про ті її поїздки до Швеції кружляли по дивізіоні, головно, серед німецького персоналу, цілі леґенди. Звідти напр. мав Кюстер завжди правдиву каву, яку, по його власних словах, вижебрував у нього командир дивізії, Фрайтаґ, що позволяло Кюстерові зробитися «сірою еміненцією» в дивізії. Однак, думаю, що його всемогучість мала ще й інші джерела, бо він мав колосальні зв'язки в міністерствах, сам працював щось 12 літ з ранґи поручника в мін. авіяції, а в есесівському Фюрунґсгауптамті[33] мав впливи, зовнішнім виразом яких була дружна кореспонденція з багатьма міродайними старшинами. Оця Кюстерова, з одної сторони «ненімецькість», а з другої — всемогучість, довела до цього, що його постать усе була овіяна серпанком таємничости та двозначности. Під Бродами він пропав безслідно.