Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Насувалося тоді мимоволі питання, що це сталося з таким свідомим, бойовим, елементом, що весною, чи літом 1943 р. щиро, за невеликими вийнятками горнувся, до, здавалося, оживаючої, рідної збройної сили. Відповідь була нелегка, а ця метаморфоза незрозуміла. Різниця між настроєм та поставою «першої тури», на які складалися комбатанти, чи інтеліґентна молодь, і «другої», головно селянської, з кінця 1943 та початку 1944 рр., була така очевидна, що не могла викликати застанови в кожного, що був у цій справі безпосередньо заінтересований. Та справа була ясна і проблема за декілька днів розв'язана. Перелом 1943 і 1944 років, це доба розросту підпільної збройної сили в Західній Україні. Крайовий загал, частина якого стояла так осторонь від дивізії, побачив іншу можливість виявити свої патріотичні почування. Ця друга можливість мала над дивізією ту безсумнівну перевагу, що була і по формі, і по суті, національною, протинімецькою не лише потенціяльно, але й принципово, а попри це все — не крила в собі обов'язку покидати рідну землю. Тому слушно висловився раз наш командир, що сказав, «іх ґлявбе, ді УПА ібт ауф ді україніше юґенд філь мер штарке анціґунґскрафт аус, альс ді дивізіон».[35] Вислідом створеної в Галичині ситуації було, що цвіт молоді остав у підпіллі, а великий процент добровольців, що на весну 1943 р. дійсно хотіли вступити до дивізії, змінив свою думку під впливом зовнішніх подій та вісток із вишкільних осередків дивізії, не пішов на мобілізаційний заклик; решта зголошених, що пішла, робила це нерадо, а, подекуди, під час вишколу, прямо ставила пасивний спротив. Тому, коли рекрутські маси зустрілися з абсольвентами підстаршинських курсів (головно піхоти), які всі були «першої тури» та виїхали з Галичини розмірно вчасно, відносини обох груп стали доволі напружені. Пізніше це напруження заникло, бо «старі» вповні сприйняли спосіб думання «нових». У подібний спосіб можна пояснити й оці масові дезерції, що саме тоді розпочалися. Ніхто з цих «дезертирів» не був такий наївний, щоб думати, що при високо розвинутому поліційному режимі у Ген. Губернаторстві, він зможе сидіти спокійно вдома. Вони лиш думали, що в Галичині ліпше послужать загальній справі. У величезній бльшості випадків дезерції, були саме ці мотиви.

В обличчі цього, не диво, що віра не лиш в боєздатність, але й узагалі доцільність дивізії, була дуже захитана. Високопоставлені німці дивилися на цю справу без зрозуміння, говорити з ними «на розум» не було можна, а самі українці не були в силі змінити існуючий стан.

Хто ж це були ці високопоставлені, що могли б вплинути на зміну відносин на ліпше, бодай у нутрі дивізії? Передовсім — це командир дивізії Фрайтаґ. Тоді він уже був бодай генералом, бо на новий рік авансував він на бріґадефюрера, отже — генерал-майора. Про його військове минуле та, взагалі вміння, кружляли різні, дуже непохлібні, поголоски. В усякому разі, я знав німця, що ніби то служив у його «швадроні» в Польщі 1939; тоді Фрайтаґ був ще лиш сотником кавалерії і, по словам цього його бувшого підвладного, не дуже «списався». Інші говорили, що він сам старався, щоби Гімлер дав йому цю дивізію, другі — що це улюбленець Гімлера, який рішив помогти йому зробити військову кар'єру. Та все таки факт, який кидає деяке світло на Фрайтаґа як військовика, що від лютого до квітня 1944 р., він був на курсах для командирів дивізії — це доказ, що ніколи перед тим він не командував дивізією. Про тодішнє наставлення Фрайтаґа до українських справ важко щонебудь сказати. В «першій» дивізії він нічим яскравим цього наставлення не виявив, ні в додатньому, ні в від'ємному розумінні. Говорилося загально, що його погляди на українство формує передовсім сот. Паліїв, який теж мав редаґувати його «листи до добровольців Галицької дивізії».