Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Це другий вияв психіки совєтської людини, людини-еґоїста не з власної вини, але зате 100-відсоткового еґоїста типу: «з'їж, або тебе зїдять». Таких було найбільше; це головно молодь, у протилежності до двох попередніх груп, де переважали старші…

Про перебіг воєнних дій ми були, хоч по-совєтськи, але добре поінформовані. На «політграмоту» в цілому Союзі кладеться велика вага, то й табори не є винятками. Менше-більше раз у місяць, наш політрук або хтось з центру, давали доклад про політичне положення, ясно, під відомим кутом насвітлення. Загальний тон не був дуже миротворний. Ясно чулася від весни 1945 р. нотка, що після Німеччини прийде черга на Японію, а і там ще кінця не видно. Про намір «правітельства» в Сх. Европі та на Балкані говорилося доволі отверто й про 400 мільйоновий совєтський народ я вже тоді чув.

Огляди чисто воєнних подій подавалися в аспекті легковаження успіхів альянтів та взагалі їхньої участи у війні. Говорилося про «хитру» політику американців (хитрий — це дуже небезпечне слово в СССР, означає менше-більше стільки, що контрреволюціонер) та про їх меншевартісну армію. Про спробу Німеччини капітулювати лиш перед альянтами — ніде ані згадки.

1 травня 1945 р. святкували в цілком побідному дусі. Сліпий бачив, що дні війни пораховані. Та все таки шахтярів пігнали на шахту. Вправді, свобідні робітники не працювали, таборова братія лиш пересиділа час. Признати мушу, що того дня була таки добра зупа. Добра після совєтського смаку, згідно з рецептою: «Суп должен бить ґустой, штоб ложке нєльзя било повєрнуть». Ясно, це не було з якогось святочного приділу, але з того, що вже 10 днів наперед від нормального пайка все відбирали 10% продуктів, а 1 травня це все разом зварили.

Про капітуляцію Німеччини довідалися ми в доволі драматичний спосіб. Було це вночі з 9 на 10 травня 1945 р. Наш начальник лагера, капітан, слухав, в очікуванні чогось важного, радіо до пізньої ночі. Десь коло 2-ої рано спікер заповів важне повідомлення. Важко було догадатися, що ще щось важного могло статися, бо Берлін та всі важніші міста були взяті, а альянти зустрілися на широкому фронті. Та коли спікер дрижучим голосом передав звідомлення про безуслівну капітуляцію Німеччини та припинення воєнних акцій, наш капітан схопився, як опарений і побіг у лагер, кричучи «канєц вайнє». Такої сцени ще табор ніколи не бачив.

Капітан НКВД бігав, як божевільний, по «корпусах», кричав «ура», будив своїх же в'язнів та цілував і обіймав їх. Він сам був старий уже та певно, не один раз передумав, як і що. Вістка блискавкою перебігла по таборі, ніхто не спав, усе «торжествувало». Не знали бідні, що вимріяний кінець війни їм нічого нового не принесе, окрім хіба 4-ої п'ятирічки. А ми, галичани, потиху дякували Богові за кінець одної війни й тут же просили про початок другої… Одна, казалося, війна сюди нас завела, ніщо інше, як друга, звідси нас виведе. Дійсно, як доля пересічного таборовика була непевна, так ще більше невесела була майбутність кожного з нас галичан.

Наслідки війни були, але не такі, як собі загал таборовиків бажав. Населення таборів, замість меншати, росло. Приходили перші транспорти «визволених» з робіт у Німеччині. Все добре вбрані, непогано відкормлені, люди, з валізами, повними всякого добра. Багато між ними українців. Я питав про галичан, та їх не було. «Паслєдній западнік убєжал у Польще» — довідався я врешті. Наш брат бачив, чим пахне совєтське визволення. До нашого табору прийшло їх до 3 сотні. З них мали формувати робочі «роти», але це пізніше. Покищо їх забрали в сусідній табір і вони, як пристало, ходили в шахту…

Цікавіша група, це були люди з був. Курляндського кітла, що капітулював аж 9 травня 1945 р. Звідти прийшла до нашого табору велика кількість, до 1500 людей, у початках червня 1945 р. Була це дійсна мозаїка народів. Між ними бачилося і нацменів і усяких балтійців, і росіян і німців, словом: мініятура залоги курляндського кітла, найбільш національно пестрого угрупування німецької армії. Вони теж, річ ясна, були призначені до роботи в шахті.