Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Літом і восени мав я нагоду подивитися зблизька на вільне совєтське життя. Сталося це так: брак робочих рук у колхозах був такий великий, що деякий час лагер мусів посилати в колхози певну кількість людей на більш інтенсивні полеві роботи. Я сам ходив щось 4 рази на копання картоплі, кожний раз на 1 день. Ходили головно таборові «придурки», бо шахтарям було не до того. Вони, прийшовши з шахти і вихлептавши черпак «баланди», засипляли камінним сном, аж до чергового «падимайсь». Водив нас, як пристало, один конвоїр, бідний, зле вбраний хлопчина з крісом на шнурку. Лагерна братія була, назагал, непогано вбрана і сита, бо ж це були самі з «лагобслуги». Дорога йшла незалісненою, легкою хвилястою рівниною. По обох боках стежки бідні колхозні поля, засіяні житом та засаджені картоплею. Десь далеко на обрії виднів ліс. По якійсь годинній мандрівці, ми зайшли до колхозу. Всі села московської округи, кажуть, невеликі, бо вони не мали більше, як 40 господарств. Хати муровані з цегли, небілені і нетинковані, криті соломою. Пізнати, що давно, давно не ремонтовані. Стіни грубі, вікна маленькі з одною шибкою; де-не-де кватирка заткана ганчіркою. Треба сказати, що до кожної хати проведена електрика. Однак виявилося, що лямпочок бракує. Господарських будинків, у нашому розумінні, нема, лиш де-не-де кучки, чи щось подібне. Нема й туалет. Дорога — рівчак добре вимішаного болота. Населення — самі підростки й старі. Одіті вони страшно. Совєтського робітника можна хоч з нашим жебраком порівняти, але колгоспника, то вже таки ні з чим, мені знаним, порівняти не можна.

Приходить місцеве начальство — прєдсєдатєль сєльсовєта та колхозний аґроном. Бідні, заморені людці, вбрані в нові куртки, ватяні брюки та чомусь ґумові чоботи. Все, що вони одягнені шито без форми. Та до цього вже привикло їх око. Вони вітають нас прихильно. Взагалі, населення з тим не криється, що воно проти енкаведівських «краснопаґонніков» (мимохіть нагадується співзвучність з царськими «злотопаґонніками»). Маємо працювати в загальноколхозній стодолі. Будуть молотити жито. За хвилину ми там. Дві молотілки і кілька скирт збіжжя, але, крім механіка й кількох підростків, нікого нема. Нас багато, при двох молотілках нема чого робити. Ходимо один поза другого і зіваємо. Про око кількох з нас розбирає скирти й подає до молотілки. Снопи такі зрослі, що дійсно треба сили, щоб їх розірвати. Аґроном винувато усміхається. «Людєй нєту» — каже. «С дєрєвні 187 чоловєк на фронтє, 12 інвалідов уже здемобілізованих, но от свише ста человєк больше двух лєт нєту». Киваємо головами, що розуміємо.

Робота йде, як мокре горить, триває до обіду. Йдемо до якоїсь колхозної хати, що кормить десяток з нас, решта — по сусідніх хатах. Нутро темне, а по хвилині виявляється, що і добре брудне. На коридорі долівка з глини. Дві маленькі кімнатки, давно, мабуть, білені. Обстановка — піч дивної форми, два якісь ліжка, подібні до наших «бамбетлів», де солома не в сіннику, стіл на схрещених ногах, по стінах забиті цвяхи, на яких висить нужденне барахло. Худий, прехудий кіт. В кутках павутиння. Блощиці лазять спокійно по стінах, ніхто їм не перешкаджає. Де-не-де поприклеювані витинки з газет. Сталіна портрет приколений шпилькою за ніс. На почесному місці — стінний годинник не диво, що годинник, але диво, що ходить. Дивним є і те, що коли є за п'ять пів до першої, він дзвонить чотири рази. Ніхто не знає чому, та й не питає.

Господаря дому нема. Він від 1941 р. на війні і чутки нема. Троє замурзаних дітей уважно слідкує чи щось з обіду для них залишиться. Обід, мабуть, на місцеві умовини, святочний: управа колхозу вирішила «подякувати нам за труд». На перше «щі», дрібно покраєна капуста, заварена у воді, помащена, з браку товщів, молоком. На друге — м'ята картопля, замість товщу — з цибулею. «Лук — рускоє сало» — каже поговірка… Їмо з якоїсь фаянсової миски. Рештки вчорашнього і давніших обідів ще видніють зверху і з середини. Господиня без запалу запрошує «гостей». Гості витягають з-за овивалів ложки. Совєтська ложка, у відміну до нашої, є не подовгаста, а кругла, щось вроді як малий полонник. Їмо, бо годиться. Всі ми, таборові «придурки» й багато з нас в лагері на такий обід і не глянули б. Голодні погляди дітей відбирають решту апетиту. По кількох ложках ми згідно подякували.

Після обіду «праця» йшла далі. З тим хіба, що урвався пас від молотілки і одна молотілка стала. Прибіг аґроном і післав Федю за ковалем. Федя вернувся за хвилину, кажучи, що «кузнєца нєту, а на кузніце замок висіт». Аґроном сплюнув і післав Мітьку, щоб ламав замок. Що він мав робити б далі, інструкція не казала. Мітька вернувся, кажучи, що коваль вернувся, лається і нікого не підпускає. Аґроном матюкнув і молотілка вже більше не працювала того дня. Думаю, що довго потім також не працювала.

Коли ми вечером вернулися до лагера, Борис Михайлович якось так дивно спитав мене: «Ну, што ж, відєл колхоз»? Я зрозумів тон і відповів: «да».