Читаем Вибране полностью

Вибране

Душа ласкава, наче озеро,і трохи синім віддає.Тут, поміж Туровом і Мозирем,тепер призволення моє.Горить налитий сонцем оболокі день до берега припав.А біля мене білим соболемтремтить коханої рукав.Мені була ти голубинею,що розкрилила два крила.І мужем, хлопчиком, дитиноюмене до неба вознесла.

«У німій, ніби смерть, порожнечі свічад...»

У німій, ніби смерть, порожнечі свічадпересохла імла шебершить, мов пісок,і високий, як зойк, тонкогорлий співакстав ширяти над тілом своїм.Дух підноситься д’горі. У зашморзі бідаж зайшовся кривий од волання борлак,аж огранням дзеркал заросилася кров!Ніч зсідається, наче кришталь.Начувайсь, навіжена, скажена душе!Бо вдивляння, вслухання — зненацька уб’ють!І зверескнула нервів утята струна,і зверескнув пугкий напівсон кришталю,і зверескнула пустка свічад.

«Зажурених двоє віч,..»

Зажурених двоє віч,криві терези рамен,гербарій дзвінких долонь —з ночі.А де та горить зоря,котру назирає син?Об схід той, мов об багнет —жалься.Якісь переплески, блиск —переймами досвітку.І вже попливла-пливлавічність.Бо серце оговтати,добігти до пам’яти,немов на побачення —годі.

«Стань і вдивляйся: скільки тих облич...»

Стань і вдивляйся: скільки тих обличдовкола виду твого, ніби німби,так сумовито виграють на дримбу,хоч Господа на допомогу клич.Вдивляється у проруб край світівдуша твоя, зайшовшись начуванням.Тонкоголосе щемне віщуванняв подобі лиць — без уст, очей і брів.І безберега тиша довсібіч!Усесвіт твій німує і німіє.І сонце, в душу світячи, не гріє:в змертвілих лицях — відумерла ніч.А з безгоміння, з тлуму світовогонапружена підноситься рукаі пісня витикається тонка,як віть оливи у долоні бога,і сподіванням встелеться дорога,і в серці зірка заболить жалка.

«І стіл, і череп, і свіча,..»

І стіл, і череп, і свіча,що тіні колихає,і те маленьке потерча,що душу звеселяє.Либонь, для тебе не дановартнішого зазнатиза цього, що спішить вікно,як світ, заколисати.Сховайся в череп, потерча!Очниць великі вікнапотвердять, що горить свічарозважно — ані бликне.Тамте видіння у менісвітає — і світанняпросториться в самотині,як світу заступання.

«Світання — мов яйця пташині,..»

Світання — мов яйця пташині,кволі, спроквола сині,що випали з гнізд і щебечутьі крильцями тріпотять.Оце голубе молодило —пливе і пливе — не до краюі не до кінця — щоб нагальнодушу втопити сліпу.А присмерк крутоберегийроздався — аби в улоговинусяєво сяєва сяйваввігналось, мов пружна стріла.