Вибране

Золотокоса красуня на милицях.
Зветься Оксана.
Захоплена собою — вражена — зворохоблена
Гурмом хлопців,
Що, ніби в вольєрі,
Роздивляються її непорочне
Голе каліцтво.
Не дивіться. Заради Бога,
Не дивіться.
Ні про що не питайте.
Не звертайтеся.
Стійте, мальовані стовпи,
Ані кроку назустріч.
Тримайте своє співчуття,
Як дулю в кишені,
Не виставляйте на спродаж.
Ваші погляди — ляпаси,
Від них зацвіли
Мої лиця змарнілі.
Від вашої уваги
Я вся на голках.
Дайте пройти спокійно.
Забавляйтеся —
Ні ви до мене, ні я до вас…
Чужі перехожі,
Зовсім чужі —
Ви мені найрідніші.
Невже ви не розумієте
Золотокосої красуні,
Що йде від брами
Нескінченно довгою стежкою
Під нестерпним сонцем
Перевірити хорі легені?
Їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається,
Щоб тамувати сльозу,
Дихати киснем
І не чути тлустої тіні,
Що, як пес,
У кожен ступає слід.

«Довкола стовбура кружляємо...»

Довкола стовбура кружляємо.
Ану, бува, наздоженеш?
(Що цього вже не буде — знаємо,
проте — живеш).
Такий твій сміх мені заливистий,
так він заходився — на плач.
Пробач — за те, що ані вісті
не подаватиму. Пробач.
Ото невитерпу! Недаром
соснова дубиться кора.
— На гору — хочу! — Вниз — і яром!
— І ще побродимо? — Пора!
Прийти до пам’яті й розстатися
на віки-вічні, на-не-на…
— «вандеєю не стань, сум’ятнице»
мовчить, притужно-потайна.
І ось наш дім — гніздо лелече
в гойдливих вітах етажів,
і спогад солов’єм щебече
до зозулиних ворожінь.
Той спогад може нам придатися,
коли дійде до реченця.
— Невже — навік? Танцює таця
тікає краска із лиця.
— А дерево — кружляє вихором?
Вогнем весільним пойнялось!
Музик троїстих чути пригри,
таки — збулось!
Тугими колами кружляємо,
усе збиваючись з ноги.
Світ вечоріє. Ми — світаємо,
коли ні сили, ні снаги.

«І знов Господь мене не остеріг...»

І знов Господь мене не остеріг,
І знов дорога повилася.
Тож — до побачення — у просторі
І — до побачення у часі.