Вибране

«Горобчик цвіркнув на бантині...»

Горобчик цвіркнув на бантині.
І плиски білоногий злет,
і сніг останній — синій-синій,
і перегуда-очерет.
Шпаків трикутники любовні
коло шпаківень, до осик
ув’язаних. І очі, повні
од сяйва сонця. Й зичний скрик
ген з-за обтятої діброви —
людей, дерев ачи води?
І перше мукання корови
і рання прорість лободи —
добірне зерня заронило
у ярну душу. Прорости ж,
аби заколосилось тіло,
діждало взятися у спиж.

«Ніч — хай буде тьмяніша за темну...»

Ніч — хай буде тьмяніша за темну.
День — хай буде ще чорніший за ніч.
Хай проллється нам — твоє потаємне,
в сяйві ласки — найсвітліше з облич.
Хай пробуде в віках — десниця твоя простерта
багряна твоя тога і голубий хітон.
Треба славно, раз судилося вмерти —
перебути вік свій, а не покон.
Треба щедро — серцем одним, устами
ледь розпуклими — розпелюстити втіхи гін,
всевідради! Сонце бо йде — за нами.
Набирай же — свій смертельний розгін.
Треба щиро — день за днем перебути.
Треба ніжно — вилоскотати шал
серця! Треба виринути зі скрути,
як із рури — срібногорлий хорал.
Хай багаття вигорить геть на порох,
д’горі зійде весь голубиний дух —
спогадає і нерозумний ворог
спогадає і незбагненний друг.

«Зачервоніє горобина,..»

Зачервоніє горобина,
птахи у вирій відлетять,
і ладо, ластівка, дружина
відчує: див голосить, тать
на голому гіллі, на вітрі
на хмарнім небі, на дощі,
і заспокоєння нехитрі
зупинять руку на плечі
прижурному. Ще осінь буде,
ще будуть зими і сніги.
Тоді спадуть з очей полуди
під млосні шепоти пурги.

«О земле втрачена, явися...»

О земле втрачена, явися —
бодай у зболеному сні!
І лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи.
Сонця хлюпочуться в озерах,
спадають гуси до води.
В далеких, дожиттєвих ерах
твої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів.
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів.
Причадні нашепти молільниць,
де плескіт крил і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
і молодечий трунок-біль,
де дня розгойдані тарілі,
мосяжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі,
неначе шутий корч жалів,
де чорні коси на світанні
і жаром спечені уста.
Троянди пуп’янки духмяні
і вся ти — грішна і свята.
Де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило,
де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі.
Минуле, озовися, де ти?
На чорному проблисни тлі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні.
І лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

«Золотокоса красуня на милицях...»