Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення

Ставлення до України на Заході почало змінюватися приблизно під 1994 року, коли Україна нарешті відмовилася від надзвичайно некорисного для себе іміджу «ядерної держави», яка нібито намагається ядерним «шантажем» компенсувати бездарність своєї зовнішньої і внутрішньої політики. Загалом демократичні парламентські та президентські вибори 1994 року посприяли «ошляхетненню» образу України, а проголошена президентом Кучмою програма радикальних економічних реформ викликала у певних західних колах справжнє зацікавлення. Головне ж - самою своєю появою і подальшою поведінкою «російськомовний» президент показав, що українська незалежність не є чимось випадковим і тимчасовим, а український націоналізм має не лише етнічне і, тим більше, не лише західноукраїнське коріння.

На відміну від свого попередника Кравчука, до якого ще сяк-так можна було застосувати стереотип «комуніста, котрий пересів на коня націоналізму» (Джордж Сорос), і витворити тим самим фальшивий образ такого собі українського Мілошевича з ядерними ракетами, Леонід Кучма з його проросійськимн деклараціями та помітною орієнтацією на російськомовні еліти в Україні виявився до такого змальовування цілком непридатним. З неабияким подивом Захід мусив усвідомити, що так звана «антиросійськість» Кравчука і «проросійськість» Кучми є лише різними словесними репліками у складній історичній п'єсі, де мало що залежить від особистих симпатій і антипатій Кравчука і Кучми, а значно більше - від об'єктивних реалій: імперська Росія ніколи не змириться з незалежною Україною, хоч би там президентом був навіть не Кучма, а Олександр Мороз, чи Володимир Гриньов, чи, навіть, Петро Симоненко.

Хоч, звичайно, усе це далеко не головні причини, які змусили Захід по-іншому глянути на Україну. Найдужче його спонукали до цього події в Росії - розстріл парламенту, успіхи Жириновського і Зюґанова, чеченська авантюра, посилення шовіністичних настроїв і поширення щонайбрутальнішого ґанґстеризму, - Україна на цьому тлі могла видатись декому ледь не оазою спокою і стабільності. «Російський націоналізм спонукає Україну і США до зближення» - таким заголовком прокоментувала відчутні зміни в американсько-українських відносинах газета «Вашинґтон таймс» (24 лютого 1996).

І справді, розчарування Заходу в «демократичній Росії» цілком несподівано дало шанс її затюканій сусідці, перетворивши цього «небажаного байстрюка совєтської перестройки і розпаду СССР» (за дотепним висловом Мартіна Зіффа) на цілком бажаного, хоча й далекого і досить бідного родича американської адміністрації. «Бридка Україна», «смітник Європи» і, звичайно ж, «колиска антисемітизму» - як її натхненно описували на початку 90-х років західні засоби масової інформації, - зробилася раптом «стрижнем європейської стабільності», за словами Стровба Телбота, «стратегічним пріоритетом у Європі», за висловом Воррена Крістофера, і, зрештою, «однією з найдавніших націй Європи», як її охарактеризував 1995 року під час візиту до Києва Білл Клінтон, котрий, правдоподібно, кільканадцять років тому навряд чи взагалі що-небудь чув про існування цієї «найдавнішої нації».

Україна, всупереч незліченним прогнозам західних аналітиків, не розпалася на дві половини, не поринула в громадянську війну, ані навіть в економічний хаос, попри загальну дисфункціональність гіперкорумпованої держави й очевидний занепад нереформованої постсовєтської економіки. Закономірно, отже, що після тривалого скепсису багато хто з-поміж західних спостерігачів відчув певний подив, а відтак і бажання розібратися в цьому дивному українському феномені. У липні 1995 року американська дослідниця Елізабет Понд опублікувала в аналітичному місячнику «Гаріман ревю» статтю під характерною полемічною назвою: «Польща - не Югославія. І Україна теж». Східноєвропейські країни, вважає авторка, досягли значних успіхів у здійсненні неймовірно складних, одночасних реформ економіки, державного управління, соціальної сфери. На жаль, пише вона, цей важливий досвід (зокрема - «взірцеве трактування Україною своїх етнічних меншин») мало відомий на Заході і належно не оцінений. А тим часом саме Україна, на думку авторки, є ключовою державою регіону: