Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення

А що згадана амбівалентність великою мірою зумовлена різноманітними патологіями формування новочасної української нації, то саме про них і, взагалі, про найголовніші аспекти цього досі незавершеного формування йтиме мова в подальших розділах цієї книги.

УКРАЇНСЬКІ РЕТРОСПЕКТИВИ РОЗЩЕПЛЕНИЙ СВІТ: до проблеми «кресової» ксенофобії

Україна, як кожен може помітити, спілкуючись з іноземцями, переглядаючи чужоземні часописи й наукові та наукоподібні книжки, має стійку репутацію «колиски антисемітизму», країни диких селянських бунтів, погромів, етнічних чисток, націоналістичних ексцесів. У Польщі цей стереотип дещо модифікується: місце головних жертв українського націоналізму тут замість євреїв посідають поляки, проте образ дикого краю і сп'янілих від чужинецької крові зарізяк залишається практично незмінним. Образ цей, на перший погляд,цілком об'єктивно зумовлений подіями ближчої й віддаленішої історії - від Хмельниччини й коліївщини до, умовно кажучи, «петлюрівщини» й «бандерівщини». Водночас він доволі погано узгоджується з десятиліттями цілком мирного й толерантного співіснування українців з євреями та поляками на «східних кресах». Більше за те, він цілком не узгоджується з загальновизнаним нині в академічних колах поглядом на український націоналізм як ідеологію досить слабку і маловпливову, [14]та з цілком очевидним фактом загальної несформованості української нації навіть сьогодні, наприкінці XX століття.

Пропонований нарис, отже, є спробою відповісти на два питання. По-перше - якою мірою український націоналізм причетний до всіх тих міжетнічних ексцесів, які справді мали місце на території України; і, по-друге, - який вплив може мати ця історична спадщина на становлення новочасного українського націоналізму в незалежній державі та, відповідно, на взаємини титульної нації з іншими етнічними групами.

Початок польсько-українського протистояння саме як протистояння етнічного і, в ідеологічному плані, (прото)націоналістичного новочасні історики виводять з кінця XVI століття - від, умовно кажучи, Берестейської унії (1596) та вчиненої того самого року Станіславом Жулкевським надзвичайно жорстокої розправи над повстанцями Наливайка, [15] або навіть раніше - від сходження 1587 року на польський престол Сигізмунда III Вази, завзятого прихильника католицизму й провідника войовничої контрреформаційної політики. Два попередні століття польсько-українського співіснування змальовуються натомість у дещо ідеалізованих тонах. Один із найвизначніших російських славістів Ілья Ґолєніщев-Кутузов зокрема стверджував:

Розглянувши безпристрасно стан православної церкви в Литві за часів Сигізмунда І та Сигізмунда-Августа, ми пересвідчимося, що у першій половині XVI століття не можна говорити, ніби уряд примушував православне населення Литви приймати католицтво чи унію з Римом. Сигізмунд І був віротерпимий і прагнув здобути з династичних та політичних міркувань прихильність своїх православних підданих. Попередні заборони (будувати нові храми, займати православним вищі посади в державі) були мовчки анульовані. Православні магнати Острозькі, Радзивіли, Сапіги назначалися канцлерами, гетьманами й намісниками. Сигізмунд навіть проголосив себе був "верховним оборонцем" православної церкви… [16]

Зрозуміло, що відносна толерантність у Речі Посполитій, як і в багатьох інших середньовічних суспільствах, ґрунтувалася аж ніяк не на їхній «відкритості» у сучасному значенні слова, а скоріш навпаки - на їхній закритості, ієрархічності, жорсткому поділу на сегменти за становими, фаховими, релігійними, кланово-родовими, етнокультурними та іншими ознаками. «Іншість» толерувалася тут лише тою мірою, якою вписувалася в «одвічний» і «довічний», установлений Богом і королем світоустрій; в ідеальному християнському світі не мусило б бути місця для іновірців; усіх їх належало або навернути у «правильну» віру, або знищити, або вигнати геть.

У реальному світі, однак, здійснити цю ідеальну програму було непросто: по-перше, тому що іновірці, як правило, противилися наверненню; по-друге - були надто численні й не піддавались фізичному винищенню (з суто технічних причин - за браком газових камер, кулеметів тощо); і по-третє - виконували певні суспільне корисні функції (торгові, лихварські, ремісничі, землеробські), отож і виганяти їх здебільшого теж ніхто не квапився.