Відкрите суспільство та його вороги

Але якщо справедливість — це боротьба чи війна; якщо «богині Долі» водночас є і «служницями Справедливості», якщо історія, а точніше кажучи, успіх, тобто успіх у війні, є мірилом чеснот, тоді й сама система чеснот повинна бути «плинною». Геракліт застосовує до цієї проблеми свій релятивізм і своє вчення про єдність протилежностей. Воно витікає з теорії мінливості (яка залишається основою для Платонової, а більшою мірою для Арістотелевої теорії). Річ, яка змінюється, повинна позбуватись якоїсь властивості і набувати протилежну властивість. Важить не стільки річ, як процес переходу з одного стану в протилежний, а в такий спосіб ототожнення протилежних станів¹¹: «Холодне нагрівається, а тепле охолоджується; вогке висихає, а сухе стає вологим... Хвороби вчать нас цінувати здоров'я... Життя і смерть, спання і неспання, юність і старість, усі вони тотожні, бо одне переходить в інше, а те знов стає чим було... Те, що бореться із собою, стає невід'ємним від себе: існує зв'язок чи гармонія між віддачею і натягненням, як у лука чи ліри... Протилежності належать одна одній, найкраща гармонія у розбіжності, а все розвивається через боротьбу... Шлях, що веде вгору, і шлях, що веде вниз — однакові... Прямий шлях і покручений шлях — одне й те саме... Для богів усе прекрасне, добре і справедливе; люди ж сприймають одне як справедливе, інше — несправедливе... Добро і зло тотожні».

Але відносність цінностей (її можна навіть описати як етичний релятивізм), проголошена в цій цитаті, не завадила Геракліту розробити на грунті своєї теорії праведності війни й суду історії трибалістичну і романтичну етику Слави, Долі і зверхності Великої людини, на диво подібну до деяких дуже сучасних ідей¹²: «Той, хто загинув у бою, буде прославлений богами і людьми... Що величніше падіння, то славетніша доля... Найкращі шукають насамперед одного: вічної слави... Одна людина варта більше, ніж десять тисяч, якщо вона Велика».

Дивно знаходити в цих стародавніх уривках, датованих бл. 500 р. до н.е., стільки співзвучного сучасним історицистським і антидемократичним вченням. Але крім того, що Геракліт був мислителем неперевершеної сили і оригінальності, що з часом багато його ідей (через посередництво Платона) стали часткою головного стовбура філософської традиції, схожість доктрин до певної міри можна пояснити схожістю соціальних умов у відповідні відтинки часу. Виглядає так, ніби історицистські ідеї легко висуваються на передній план у часи великих соціальних змін. Вони виникли, коли розпалося грецьке племінне життя, а також, коли Вавілонське завоювання зруйнувало племінний лад євреїв¹³. По-моєму, мало хто сумнівається, що Гераклітова філософія є виразом почуття пасивності, почуття, яке, схоже, було типовою реакцією на розпад древніх племінних форм суспільного життя. У новітній Європі історицистські ідеї були реанімовані під час промислової революції, зокрема через вплив політичних революцій в Америці і Франції¹⁴. Мабуть, і Гегель, який сприйняв більшість Гераклітових думок і передав їх усім сучасним історицистським рухам, не випадково став рупором реакції проти Французької революції.

Розділ 3. Платонова теорія «форм» чи «ідей»

І

Платон жив у часи воєн і політичної боротьби, які, наскільки нам відомо, були ще бурхливіші від тих, що дошкуляли Гераклітові. Поки він зростав, розпад племінного життя греків призвів в Афінах, його рідному місті, до періоду тиранії, а згодом до встановлення демократії, яка ревно намагалася оборонити себе від будь-яких спроб знову запровадити тиранію або олігархію, тобто правління провідних аристократичних родин¹. За його юності демократичні Афіни були втягнуті у смертельну війну проти Спарти, головного міста-держави на Пелопоннесі, в якому збереглися багато законів і звичаїв стародавньої племінної аристократії. Пелопоннеська війна тривала, з перервами, двадцять вісім років. (У розділі 10, де ми детальніше розглядатимемо історичне тло, буде показано, що війна не припинилася після падіння Афін у 404 р. до н. е., як іноді це твердять².) Платон народився під час війни, і йому виповнилося майже двадцять чотири роки, коли вона скінчилася. Війна призвела до жахливих пошестей, а в останній рік до голоду, падіння Афін, громадянської війни і влади терору, яку звичайно називали правлінням Тридцяти тиранів, на чолі яких стояли двоє Платонових дядьків: обидва наклали головами у марних спробах захистити свій режим від демократів. Поновлення демократії і встановлення миру не означало перепочинку для Платона. Його улюбленого вчителя Сократа, якого він згодом зробив головним промовцем у більшості своїх діалогів, судили і стратили. Мабуть, і сам Платон опинився у небезпеці; разом із Сократовими товаришами він тікає з Афін.