Відкрите суспільство та його вороги

Попри той факт, що Платон ототожнює лагідну складову частину душі з її схильністю до філософії, і попри той факт, що філософії буде відведено головну роль в останніх розділах «Держави», він зовсім не схиляється на користь лагідної складової душі чи мусичної, тобто літературної освіти. Безсторонність у врівноваженні цих двох елементів тим паче дивовижна, бо веде його до накладання найсуворіших обмежень на літературну освіту, порівняно з тією, що була звичайною за часів Платона в Афінах. Це, звісно, лише частка його загальної схильності віддавати перевагу спартанським звичаям перед афінськими. (Кріт, ще один його зразок, був навіть більш антимусичним, ніж Спарта³⁷.) Платонові політичні принципи літературної освіти грунтуються на простому порівнянні. Він бачив, що в Спарті до людського стада ставилися лише трохи жорстокіше; а це ознака чи навіть визнання почуття слабкості³⁸, а отже, ознака початку виродження панівного класу. Афіни, з іншого боку, були в цілому занадто поблажливі й розслаблені у своїх стосунках з рабами. Платон подає це як доказ того, що в Спарті забагато уваги віддається гімнастиці, а в Афнах, звісно ж,— мусичному мистецтву. Така проста оцінка дала йому можливість відновити те, що на його гадку мало бути справжньою мірою чи істинним сплавом цих двох елементі освіти у найкращій державі, а також закласти принципи його освітньої політики. На погляд афінян, це ніщо інше, як вимога до задушення³⁹ всієї літературної освіти шляхом суворого додержання спартанського прикладу, тобто жорстокого контролю з боку держави за всіма літературними справами. Не лише поезія, а й музика у звичайному її розумінні, повинна підлягати невблаганній цензурі, і обидві повинні бути присвячені винятково зміцненню стабільності держави, сприяючи кращому усвідомленню молоддю класової дисципліни⁴⁰, а відтак — більшій готовності слугувати класовим інтересам. Платон навіть забуває, що завдання мусичного мистецтва — пом'якшувати вдачу молодих, і вимагає такої музики, яка робила б їх хоробрішими, тобто лютішими. (Зважаючи на те, що Платон був афінянином, його аргументація щодо власне мусичного мистецтва здається мені майже неймовірною через свою поверхову нетерпимість, надто у порівнянні з більш обізнаними сучасними критиками⁴¹. Але й досі багато музикантів підтримують його, можливо тому, що над ними тяжіє його висока думка про важливість музики, тобто про її політичну владу. Те саме стосується і педагогів-теоретиків, і, навіть більшою мірою, філософів, оскільки Платон твердить, що саме вони мають правити; це твердження ми розглянемо в розділі 8.)

Політичний принцип, що визначає виховання душі, а саме збереження стабільності держави, визначає також тілесне виховання. Мета точнісінько така, як у Спарті. Тоді як афінського громадянина виховували різнобічно, Платон вимагає, щоб із правлячого класу плекали професійних воїнів, готових вдарити як на зовнішнього, так і на внутрішнього ворога. Нам двічі кажуть, що дітей обох статей «слід садовити на коней і показувати їм справжню війну; а якщо це можна зробити не наражаючи їх на небезпеку, то дітей треба завести в гущавину битви і дати скуштувати крові — як це роблять з молодими хортами»⁴². Слова сучасного автора про тоталітарне виховання як про «напружену й безперервну форму мобілізації» чудово вписуються в Платонову систему освіти.

Ось такий короткий опис Платонової теорії найкращої чи найстародавнішої держави-міста, що обходиться з людським бидлом точно так, як мудрий, але суворий пастух дбає за своїми вівцями; не надто жорстоко, але з належним презирством... Цей опис, якщо брати до уваги аналіз спартанських суспільних інститутів і умов їхньої стабільності та нестабільності, а також спроба реконструювати більш жорсткі і примітивні форми племінного життя, є справді чудовим. (У цьому розділі йдеться лише про описовий аспект. Етичний аспект буде розглянуто згодом.) Я вважаю, що більшість Платонових робіт, котрі звичайно розглядають як чисто міфологічні чи утопічні міркування, можна в такий спосіб трактувати як соціологічний опис і аналіз. Поглянувши, приміром, на його міф про переможні войовничі ватаги, які підкорили осідле населення, мусимо визнати, що з точки зору дескриптивної соціології він був найбільш вдалим. Справді, його можна було б навіть назвати передчуттям цікавої (хоч, можливо, занадто широкої) сучасної теорії походження держави, згідно з якою централізована й організована політична влада в основному виникає через таке завоювання⁴³. У Платонових творах можна знайти більше подібних описів, ніж ми зараз здатні розглянути.

V