Відкрите суспільство та його вороги

Надто цікавими є два уривки з «Метафізики», де Арістотель згадує про заперечення Антисфеном есенціалістської теорії визначень. З першого («Метафізика», 1024 b 32) ми дізнаємося, що Антисфен заторкав проблему, обговорювану в прим. 44 (1) до даного розділу. Ідеться про те, що способу розмежування «істинних» визначень (наприклад, терміна «щеня») і «хибних» визначень не існує, адже два визначення, що суперечать одне одному, можуть просто означати різні сутності — «щеня1» і «щеня2». Відтак, немає ніяких суперечностей і навряд чи взагалі можна говорити про існування хибних висловлювань. «Антисфен.— зазначає Арістотель з приводу його критики,— засвідчив свою наївність, твердячи, що щось може бути схарактеризоване лише одним способом — власною назвою, звідси випливала відсутність суперечностей і неможливість існування хибних висловлювань». (Цей уривок часто інтерпретують як виклад позитивної теорії Антисфена, а не як його критику теорії визначень. Однак така інтерпретація нехтує контекстом Арістотеля. Увесь уривок присвячено обговоренню можливості хибних визначень, тобто саме тій проблемі, яка, зважаючи на неадекватність теорії інтелектуальної інтуїції, призводить до труднощів, зазначених у прим. 44 (1) до даного розділу. Із тексту Арістотеля зрозуміло, що він був стурбований цими утрудненнями і ставленням до них Антисфена.) Другий уривок («Метафізика», 1043 b 24) також узгоджується з критикою есенціалістських визначень, яку ми наводили в даному розділі. З цього уривка зрозуміло, що Антисфен критикував есенціалістські визначення як непотрібні, які просто замінюють короткий текст на довший. Уривок свідчить також про те, що Антисфен мудро припускав можливість опису або пояснення певної речі, зважаючи на її подібність з уже відомою річчю або, якщо вона складна, пояснюючи, з яких частин вона складається, хоча при цьому і визнавав, що визначити речі — справа марна. «Дійсно,— зазначає Арістотель,— у сумнівах, висловлених прибічниками Антисфена та іншими такими ж малоосвіченими людьми, є якась рація. Вони твердять, що визначити річ неможливо, мовляв, подібне визначення є просто багатослів'ям. Однак вони погоджуються, що можливо пояснити, наприклад, якщо взяти срібло, якість чи вид цієї речі (ми можемо сказати, що срібло подібне до олова)». Із цього вчення, додає Арістотель, випливає, «що для складних речей чи субстанцій дефініція або позначення можливе, однаково — чи сприймаються ці речі чуттєво, чи за допомогою інтелектуальної інтуїції. Однак така дефініція чи позначення неможливі для першоелементів, з яких ця річ складається...» (Далі Арістотель збивається на манівці, намагаючись поєднати цей аргумент із своєю теорією про те, що визначальна формула складається з двох частин — роду і виду, які співвідносяться між собою і є поєднаними, як матерія і форма.)

Я зауважив ці моменти саме тому, що, як здається, супротивники Антисфена, приміром, Арістотель (див. «Топіка», І, 104 b 21), цитували його таким чином, аби складалося враження, ніби Антисфен не піддає критиці есенціалізм, а просто викладає свої позитивні погляди. Таке враження виникало тому, що при цитуванні твердження Антисфена змішували з іншим ученням, що, мабуть, теж належало Антисфенові. Йдеться про невибагливу теорію про те, що ми маємо говорити зрозуміло, вживаючи кожен термін лише в одному значенні, а відтак, зможемо уникнути тих утруднень, у подоланні яких теорія визначень зазнала поразки.

Як уже згадувалося, це досить заплутана проблема, особливо якщо зважити на обмежену кількість свідчень щодо неї. Однак я вважаю, що у даному разі правий Гроут, котрий схарактеризував «цю суперечку між Антисфеном і Платоном» як «перший протест номіналізму проти доктрини крайнього реалізму» (або, за нашою термінологією, крайнього есенціалізму). Цю позицію Гроута можна обстоювати і з огляду на критику її Філдом (див. G. С. Field. Plato and His Contemporaries, p. 167), згідно з яким характеризувати Антисфена як номіналіста — «абсолютно неправильно».

На користь моєї інтерпретації поглядів Антисфена можна пригадати, що надто схожа аргументація проти схоластичної теорії визначень була висунута Декартом (див. R. Decartes. The Philosophical Works, transl. by E. S. Haldane and W. D. Ross, 1911, vol. 1, p. 317 та в менш чіткій формі — Локком: J. Locke. Essay, Book III, ch. III, § II до ch. IV, § 6, а також ch. X, §§ 4-11 і особливо IV, § 5). Однак і Декарт, і Локк залишилися есенціалістами. Есенціалізм був підданий критиці Гоббсом (див. прим. 33 до даного розділу) і Берклі, якого можна схарактеризувати як одного із перших методологічних номіналістів, безвідносно до його онтологічного номіналізму. Див. також прим. 7(2) до розділу 25.