Відкрите суспільство та його вороги

Класичне формулювання цієї інтерпретації здійснене лордом Ектоном (J.Acton, op. ch., p. 1, курсив мій): «Свобода,— пише він,— так само як і релігія, була і рушійною силою добрих справ, і загальним визнанням злочинів з тих самих пір, як була засіяна в Афінах дві тисячі п'ятсот шістдесят років тому... У кожну епоху свого прогресу її шлях перепиняли вороги — невігласи і марновірці, завойовники і любителі легкої наживи, властолюбці і бідарі, які прагнули лише їжі. Протягом тривалих періодів вона повністю притлумлювалася... Жодна перешкода не була такою настійливою і нездоланною, як непевність і плутанина довкола самої природи істинної свободи. Якщо ворожі інтереси завдали багато шкоди, то хибні ідеї завдали її ще більше».

Відчуття тьми напрочуд міцно трималося протягом темних періодів історії. Наука і філософія цих періодів були охоплені відчуттям, що істину вже було досягнуто колись, але потім її втратили. Це відчуття виявлене у вірі в загублений секрет давнього філософського каменя і в давню мудрість астрології, так само як і у вірі в те, що вона, ідея, не може мати ніякої цінності, і що будь-яка ідея має спиратися на давній авторитет (авторитет Арістотеля або Біблії). Втім, люди, які відчували, що потаємний ключ до мудрості був загублений ще в давнину, були правими, адже цей ключ є вірою в розум і свободу, вільним змаганням думки, яка не може існувати без свободи думки.

(2) Друга інтерпретація збігається з тим, як Тойнбі трактує грецький та сучасний раціоналізм (з часів Ренесансу), а саме — як відхилення від істинного шляху віри. «З погляду сучасного письменника,— зазначає Тойнбі (A Study of History, vol. V, p. 6 та наст., note; курсив мій),— загальний елемент раціоналізму, помітний в еллінській та західній цивілізації, не настільки очевидний, аби виокремити обидва ці суспільства з усіх інших суспільств... Якщо ми вважатимемо християнський елемент нашої західної цивілізації визначальним і сутнісним, то наше повернення до еллінізму можна зрозуміти не як реалізацію можливостей західного християнства, а як відхилення від власного шляху західного розвитку — фактично, як хибний крок, який нині ще можливо (хоча, може, і неможливо) виправити».

Усупереч Тойнбі, я жодної хвилини не сумніваюся, що виправити цей крок і знову повернутися в клітку — до гніту, забобонів та епідемій середньовіччя — цілком можливо. Проте я певен, що краще цього не робити. На моє глибоке переконання, ми самі, вільно приймаючи рішення, маємо вирішити, що нам слід робити, і не звертатися при цьому по допомогу до історицистського есенціалізму, або ж Тойнбі (див. також прим. 40 (2) до даного розділу), який пропонує нам приймати рішення, засновуючись на визначенні «сутнісної характеристики західної цивілізації».

(Цитовані уривки з Тойнбі — це частина його відповіді на лист доктора Б. Бівена, а лист Бівена — перший із двох, що їх цитує Тойнбі,— як на мене, цілком очевидно викладає те, що я називаю раціоналістичною інтерпретацією.)

11.62. Див. Н. Zinsser. Rats, Lice and History, 1937, pp. 80 та 83: курсив мій.

Стосовно мого зауваження в тексті наприкінці даного розділу про те, що наука і мораль Демокріта живе з нами і нині, можна нагадати, що безпосередні історичні зв'язки ведуть від Демокріта і Епікура через Лукреція не лише до Гассенді, а й, безперечно, до Локка, «атоми і порожнеча» — надто характерний вислів, використання якого завжди вказує на те, що ми маємо справу з цією традицією. Природна філософія «атомів і порожнечі», як правило, виступає у поєднанні з моральною філософією альтруїстичного гедонізму та утилітаризму. Щодо гедонізму та утилітаризму, я вважаю, що їм необхідно змінити свій традиційний принцип — «максимізуй задоволення!» на принцип, який, на мою думку, більш узгоджується з оригінальними поглядами Демокріта й Епікура, принцип скромніший і актуальніший, а саме — «мінімізуй страждання!» Я певен (див. розділи 9, 24 та 25), що намагання максимізувати задоволення чи щастя людей — справа не лише марна, а й небезпечна, адже такі намагання завжди призводять до тоталітаризму. Проте доводиться сумніватися в тому, що більшість послідовників Демокріта (аж до Бертрана Рассела, котрий також цікавився атомами, геометрією і гедонізмом) погодиться із запропонованим переформулюванням сповідуваного ними принципу, надто ж, якщо сприймати його саме у нашому розумінні, а не як етичний критерій.

Прим. до розд. 12