Відкрите суспільство та його вороги

12.53. Масарика часом змальовували як «філософа-царя». Але він, звичайно, не був правителем того типу, який сподобався б Платону — адже він був демократом. Він дуже цікавився Платоном, одначе ідеалізував Платона і витлумачував його демократично. Його націоналізм був реакцією на національне гноблення, і він завжди боровся проте крайнощів націоналізму. Можна згадати, що його першою видрукованою чеською мовою працею була стаття про Платонів патріотизм. (Див. біографію Масарика К. Чапека, розділ про його студентський період в університеті.) Чехословаччина Масарика була, ймовірно, однією з найкращих і найдемократичнішнх держав, що коли-небудь існували. Та, незважаючи на це, вона була побудована на принципі національної держави, на принципі, що непридатний у цьому світі. Міжнаціональна федерація у дунайському басейні могла б багато чому запобігти.

12.54. Див, розділ 7. Щодо цитати з Руссо, нижче в цьому абзаці, див. Social Contract, book I, ch. VII (кінець другого абзаца). Щодо гегелівського погляду стосовно доктрини про суверенітет народу див. фрагмент з § 279 з «Філософії права», що наводиться в тексті до примітки 61 до цього розділу.

12.55. Див. гердерівську Modern Political Doctrines (1939), наведену Циммерном, р. 165 і далі. (Уривок, що наведений у моєму тексті, не притаманний для гердерівського порожнього багатослів'я, яке було розкритиковане Кантом.)

12.56. Див, примітку 7 до розділу 9. Стосовно двох цитат з Канта, нижче у цьому абзаці, див. Works (ed. by Е. Cassirer), vol. IV, p. 179 і p. 195.

12.57. Див. Фіхте Briefwechsel (ed. Schuls, 1925), II, p. 100. Лист частково наводив Андерсон в Nationalism, etc. (Див. також Hegemann, Entlarvte Geschichte, 2nd ed., 1934, p. 118.) Другу цитату взято з Anderson, op. cit., p. 34 і наст. Стосовно цитат у наступному абзаці див. op. cit., 36 і далі; курсив мій.

Слід відзначити, що спочатку антинімецькі настрої були звичайними для багатьох засновників німецького націоналізму, що показує, як глибоко коріниться націоналізм у почутті неповноцінності. (Див. примітки 61 і 70 до цього розділу.) Як приклад, Андерсон пише (ор. сіt., 79) про Е. М. Арндта, згодом відомого націоналіста: «Коли Арндт мандрував Європою у 1798-1799 роках, він називав себе шведом, бо, за його словами, ім'я німця «смердить у світі», але, додавав неодмінно, не через вину простих людей». Хегеман правильно наголошує (op. cit., 118), що тогочасні німецькі духовні лідери повстали особливо проти варварства Пруссії, й цитує Вінкельмана, котрий зазначив: «Я б радше був турецьким євнухом, ніж пруссаком», та Лессінга, що сказав: «Пруссія — найбільш рабська країна в Європі». Він посилається на Гете, котрий палко сподівався на те, що підмога прийде від Наполеона. Тож Хегеман, що був ще й автором книжки проти Наполеона, додає: «Наполеон був деспотом... що б ми не говорили проти нього, мусимо визнати, що завдяки своїй перемозі при Ієні він змусив реакційну державу Фрідріха запровадити деякі реформи, що надто припізнилися».

Цікаву думку про Німеччину 1800 року можна знайти в праці Канта «Антропологія з прагматичної точки зору» (l800), в якій він розглядає, хоч і не надто серйозно, національні властивості. Кант пише (Works, vol. VIII, 213, 211, 212; курсив мій) про німця: «Його поганою рисою є схильність до копіювання інших і невисока думка про себе стосовно своєї власної оригінальності... а особливо певна педантична пристрасть до того, щоб ретельно класифікувати себе по відношенню до інших громадян, згідно з системою рангів і привілеїв. У цьому табелі про ранги він невичерпний у вигадуванні титулів і, таким чином, раболіпний з педантизму... З усіх цивілізованих народів німецький підкоряється якнайлегше і якнайтриваліше урядові, за якого йому випадає жити, і більше за всіх він далекий від будь-якого прагнення до перемін і опору існуючому ладу. Його характер — це своєрідна флегматична розсудливість».