Відкрите суспільство та його вороги

12.58. Див. Kant, Works, vol. VIIІ, 516. Кант, який негайно виявив готовність допомогти, коли до нього звернувся Фіхте, невідомий автор у нужді, вагався протягом семи років після анонімної публікації першої книжки Фіхте, щоб висловити свою думку про Фіхте, хоч на нього тиснули з різних боків, приміром, сам Фіхте, котрий удавав із себе виконавця кантівської обіцянки. Зрештою, Кант видрукував «Публічне пояснення щодо Фіхте» як відповідь «на урочисту вимогу рецензента від імені громадськості» висловити свою думку. Він заявив, що, на його погляд, «система Фіхте була цілковито неспроможною» і заперечив будь-який зв'язок із філософією, що складалася з «беззмістовних хитрощів». І після молитви (наведеній у тексті), аби Бог захистив нас від наших друзів, Кант провадить далі: «Адже можуть бути також... обманливі й віроломні друзі, котрі прагнуть нашої загибелі, хоч і говорять мовою доброзичливості; завжди треба бути насторожі, щоб уникнути розставлених ними пасток». Якщо Кант, якнайврівноваженіша, доброзичлива і совіслива людина, мусив сказати такі речі, то ми маємо всі підстави розглядати його судження серйозно. Одначе я досі не зустрічав жодної історії філософії, яка б ясно свідчила, що, на думку Канта, Фіхте був нечесним самозванцем, хоча я бачив багато історій філософії, які намагаються виправдати, наприклад, звинувачення Шопенгауера, натякаючи на його заздрісність.

А проте звинувачення Канта і Шопенгауера ні в якій мірі не є винятковими. А. фон Февєрбах (у листі від 30 січня 1799 рю., див. A. Schopenhauer. Works, vol. V, 102), висловлюється не менш сильно, ніж Шопенгауер. Такої самої думки доходить Шіллер, а також Гете. А Ніколовіус назвав Фіхте «блюдолизом і брехуном». (Див. також ор. cit, pp. 119 і далі)

Дивовижно бачити, що, завдяки змові мовчання, така людяна, як Фіхте, досягла успіху у перекрученні вчення свого «вчителя», всупереч протестам Канта і за життя Канта. Це сталося лише сто років тому і легко може бути перевіреним будь-ким, хто візьме на себе клопіт прочитати листи Канта і Фіхте, а також Кантові публічні заяви. А це показує, що моя теорія про перекручення Платоном учення Сократа ніякою мірою не є такою фантастичною, якою може видатися платонікам, Сократ на той час був мертвий і не залишив після себе листів. (Якби таке порівняння не робило великої честі Фіхте й Гегелю, то можна було б сказати: без Платона не було Арістотеля, а без Фіхте — Гегеля.)

12.59. Див. Anderson, op. cit., p. 13.

12.60. Див. Гегелеву Philosophy of History, 465. Див. також «Філософію права», § 258. Щодо поради Парето див. примітку 1 до розділу 13.

12.61. Див. «Філософію права», § 279. Стосовно наступної цитати див. Selections, 256 (= Encycl., 1870, p. 446). Критика Англії, нижче в цьому абзаці, на ст, 257 (= Encycl., 1870, р. 447). Щодо посилання Гегеля на німецьку імперію див. Philosophy of History, p. 475 (див. також примітку 77 до цього розділу). Почуття неповноцінності, зокрема по відношенню до Англії, і вправне звернення до таких почуттів відіграють значну роль в історії піднесення націоналізму; див. також примітки 57 і 70 до цього розділу. Щодо інших фрагментів про Англію див. наступну примітку і примітку 70 до цього розділу, з також текст. (Слова «мистецтва і науки» виділені курсивом мною.)

12.62. Гегелеве зневажливе звернення до суто «формальних» прав, суто «формальної» свободи, суто «формальної» конституції тощо цікаве, оскільки є можливим джерелом сучасної марксистської критики суто «формальних» демократій, які пропонують суто «формальну» свободу. Див. примітку 19 до розділу 17 і текст.