Відкрите суспільство та його вороги

«Держава» — це, мабуть, найбільш детально розроблена, з усіх написаних, монографія про справедливість. Вона досліджує розмаїття поглядів на справедливість і робить це в такий спосіб, аби ми повірили, що Платон не обминув жодної з відомих йому більш-менш важливих теорій. По суті, Платон ясно дає зрозуміти¹², що марно намагався розібратися в сучасних йому поглядах, а тому вважає за необхідне здійснити нову розвідку про справедливість. Та в його дослідженні і обговоренні наявних теорій ніколи не згадується той погляд, що справедливість — це рівність перед законом («ізономія»), Таке умовчування можна пояснити двояко. Або він прогледів егалітарну теорію¹³, або навмисно не розглядав її. Перша можливість здається малоймовірною, зважаючи на ретельність, з якою скомпоновано «Державу», а також на необхідність для Платона проаналізувати теорії його опонентів, якщо він мав на меті подати власну переконливу теорію. Але така можливість виглядає ще менш імовірною, коли ми згадаємо про широку популярність егалітарної теорії. Втім, нам не треба покладатися на умоглядні висновки і припущення, оскільки легко довести, що Платон не лише був знайомий з егалітарною теорією, а й дуже добре усвідомлював її значення, коли писав «Державу», Як уже згадувалося в цьому розділі (параграф II) і як буде продемонстровано докладніше (параграф III), егалітаризму відводилося значне місце в написаному раніше «Горгії», де Платон навіть обстоював його. І попри той факт, що позитивні риси та вади егалітаризму в «Державі» ніде серйозно не розглядаються, Платон не змінив своєї думки про його впливовість, бо сама поява «Держави» свідчить про популярність егалітаризму. На нього посилаються як на вкрай популярну демократичну ідею, але Платон тільки ганить її, і ми дізнаємося про неї лише з кількох глузувань та шпильок¹⁴, що добре пасують образливим нападкам на афінську демократію і робляться там, де мова не йде про справедливість. Таким чином можливість того, що Платон прогледів егалітарну теорію справедливості, виключена, так само як і можливість того, що він не бачив необхідності розгляду впливової теорії, яка була діаметрально протилежною до його поглядів. Ту обставину, що його мовчанка в «Державі» уривається лише кількома ущипливими репліками (певно, він вважав їх занадто добрими, щоб знехтувати ними¹⁵), можна пояснити лише свідомою відмовою обговорювати цю теорію. Знаючи все це, я не розумію, як Платонів метод накидання своїм читачам думки про вичерпність аналізу всіх важливих теорій можна узгодити з нормами наукової чесності; хоча мусимо додати, що такий його хибний вчинок можна цілком віднести за рахунок Платонової відданості справі, в благо якої він твердо вірив.

Для того, щоб дати вичерпну оцінку Платоновій практично цілковитій мовчанці з цього питання, ми спершу повинні чітко усвідомити, що егалітарний рух, відомий Платонові, уособлював усе, що він ненавидів, і що його власна теорія, викладена в «Державі» та пізніших працях, значною мірою була відповіддю на могутній виклик, кинутий юними егалітаризмом та гуманізмом. Щоб довести це, я розгляну головні принципи гуманістичного руху, протиставляючи їм відповідні принципи Платонового тоталітаризму.

Гуманістична теорія справедливості висуває три головні вимоги чи пропозиції, а саме, а) власне егалітарний принцип, тобто пропозицію знищити «природні» привілеї; б) загальний принцип індивідуалізму і в) принцип, що завданням і метою держави є захист свободи її громадян. До кожної з цих політичних вимог чи пропозицій можна дібрати прямо протилежні принципи платонізму. Ось вони: а1) принцип природного привілею; б1) загальний принцип холізму чи колективізму і в1) принцип, що завдання і мета кожного індивіда полягають у підтримці та зміцненні стабільності держави. Я проаналізую ці три пункти за порядком, присвятивши кожному з них по одному параграфу (IV, V і VI) цього розділу.

IV

Егалітаризм — це власне вимога неупередженого ставлення до громадян держави. Це вимога, щоб народження, родинні зв'язки чи багатство не мали значення для тих, хто чинить правосуддя. Іншими словами, він не визнає жодних «природних» привілеїв, хоча певні привілеї можуть бути даровані громадянами тим, кому вони довіряють.