Відкрите суспільство та його вороги

Але в який же спосіб він намагався обгрунтувати свій власний антиегалітаризм, свій принцип природного привілею? В «Державі» Платон запропонував три різні аргументи, хоча два з них навряд чи заслуговують на увагу. Перший²² — це несподівана репліка, що оскільки всі три інші властивості держави було розглянуто, то залишається четверта — «займатися своєю справою», яка й повинна бути справедливістю. Я не хочу вірити, що цю думку було висловлено як аргумент, але це напевно так, бо Платонів головний промовець «Сократ», висуваючи її, мовить: «Чи знаєш ти, чому я роблю такий висновок?» Другий аргумент цікавіший, бо ним робиться спроба показати, що антиегалітаризм можна вивести з традиційного (тобто егалітарного) погляду на безсторонність справедливості. Я процитую уривок повністю. Зауважуючи, що правителі міста повинні бути і його суддями, «Сократ» каже²³: «А під час судового розгляду хіба їхні зусилля не будуть спрямовані лише на те, щоб ніхто не захоплював чужого і не втрачав свого?» — «Так,— відповідає його співрозмовник «Главкон».— Саме на це».— «Тому що це справедливо?» — «Так».— «Отже, і на цьому прикладі можна переконатися, що справедливість полягає в тому, щоб кожен мав своє і виконував теж своє». Отож, встановлено, що «мати своє і виконувати теж своє» — це і є принцип справедливого судочинства, відповідно до наших традиційних уявлень про справедливість. На цьому другий аргумент вичерпується, даючи шлях третьому (його буде проаналізовано нижче), який веде до висновку, що справедливість полягає в збереженні свого громадського стану (або виконання своєї справи), який є станом (чи справою) власного класу чи касти.

Цей другий аргумент наведено тільки для того, щоб створити у читача враження, нібито справедливість, у звичайному значенні слова, вимагає від нас зберігати наше громадське становище, оскільки ми завжди повинні утримувати те, що нам належить. Так би мовити, Платон хоче, щоб його читачі зробили висновок: «Триматись свого і робити свою справу — це справедливість. Моє місце (чи моя справа) — це моя власність. Отже, справедливо буде, якщо я буду триматися мого місця (чи виконувати спою справу)». Ця думка майже така сама логічна, як і аргумент: «Справедливо додержуватись і користуватись своїм. Цей намір поцупити в тебе гроші належить мені. Отже, буде справедливим, якщо я стану дотримуватись свого плану і втілю його в життя, тобто вкраду твої гроші». Ясно, що висновок, до якого підводить нас Платон, є звичайнісіньким грубим фокусом зі значенням слова «власний». (Бо проблема полягає в тому, чи справедливість вимагає щоб усе, що в певному смислі є «нашим власним», хоча б «наш власний» клас, повинно трактуватися не лише як наша власність, а як наша невід'ємна власність? Але Платон і сам не вірить у такий принцип, бо тоді очевидною стає неможливість переходу до комунізму. А як же бути з утриманням наших власних дітей?) Шляхом такої грубої підтасовки Платон встановлює те, що Адам називає «точкою стику між його поглядом на справедливість і популярним... значенням слова». Саме в такий спосіб найвидатніший філософ усіх часів намагається переконати нас, що він відкрив справжню природу справедливості.

Третій і останній запропонований Платоном аргумент набагато серйозніший. Він посилається на принцип холізму чи колективізму і пов'язаний з принципом, який твердить, що завданням індивіда є підтримування стабільності держави. Його також буде проаналізовано в цьому розділі, в параграфах V і VI.

Та перш ніж перейти до розгляду цих питань, я хотів би привернути увагу до «передмови», яку Платон вміщує перед своїм описом «відкриття», яке ми тут досліджуємо. Її слід розглядати в світлі зроблених нами спостережень. Так ось, у цьому світлі «довга передмова» — як сам Платон визначає її — виникає як винахідлива спроба підготувати читача до «відкриття справедливості», примушуючи його вірити, що тут має місце суперечка, тоді як, насправді, він просто бачить перед собою розмаїття нещирих способів, які повинні притлумити його критичні здібності.

Довівши, що мудрість — це чеснота, властива охоронцям, а мужність — помічникам, «Сократ» проголошує свій намір зробити останнє зусилля і знайти, що таке справедливість. «Залишається розглянути ще дві властивості нашої держави: розважливість і те, заради чого ми й розпочали все наше дослідження — справедливість»²⁴.— «Так, звичайно»,— відповідає Главкон. Сократ тут-таки пропонує не возитися з розважливістю. Але Главкон заперечує, і Сократ поступається, кажучи, що було б «неправильним» відмовляти. Цей короткий диспут готує читача до повторного введення поняття справедливості, накидаючи йому думку, наче в Платона є засіб для її «винайдення», і переконує його, що Главкон пильно стежить за Платоновою науковою чесністю, ведучи суперечку, за якою йому, читачеві, отже, немає потреби стежити взагалі²⁵.