Відкрите суспільство та його вороги

Тепер, поглянувши на нашу табличку, ми побачимо, що це не так. Колективізм не протистоїть егоїзму, але він і не ототожнюється з альтруїзмом чи безкорисливістю. Колективний чи груповий егоїзм, приміром класовий егоїзм, зустрічається напрочуд часто (Платон знав це дуже добре²⁸), і це ясно свідчить про те, що колективізм як такий не протистоїть егоїзму. З іншого боку, антиколективіст, тобто індивідуаліст, може водночас бути альтруїстом. Він може бути готовим робити жертви, щоб допомогти іншим індивідам. Мабуть, найкращий приклад такого підходу — це Діккенс. Важко визначити, що в нього сильніше — палка ненависть до себелюбства чи палкий інтерес до індивіда з усіма притаманними йому людськими слабкостями. Цей підхід поєднується з несприйняттям не лише того, що ми тепер називаємо колективним утворенням або колективом²⁹, а й справжнього щирого альтруїзму, якщо той спрямований на якусь анонімну групу, а не на конкретних осіб. (Я нагадаю читачеві про місіс Джелібі з «Холодного дому», «леді, віддану громадським обов'язкам».) Ці ілюстрації, на мою думку, досить чітко пояснюють значення наших чотирьох термінів; вони також показують, що кожен з термінів у нашій табличці можна поєднати з будь-яким з двох термінів, що стоять навпроти (це дає чотири можливі комбінації).

Цікаво, що для Платона і для більшості його послідовників альтруїстичний індивідуалізм (такий як-от у Діккенса) просто неможливий. Згідно з Платоном, єдиною альтернативою колективізму є егоїзм; він просто ототожнює всякий альтруїзм з колективізмом, а всякий індивідуалізм з егоїзмом. Це не лише питання термінології, не гра слів, бо замість чотирьох можливостей Платон визнає тільки дві. Через це виникли значні непорозуміння в міркуваннях з етичних питань, які не зникли й досі.

Платонове ототожнення індивідуалізму з егоїзмом спорядило його могутньою зброєю для захисту колективізму, а також для нападок на індивідуалізм. Захищаючи колективізм, він може закликати до нашого гуманістичного почуття безкорисливості; а нападаючи,— таврувати усіх індивідуалістів як користолюбців, як нездатних присвятити себе чомусь, крім своєї особи. Ці нападки, хоча й спрямовані Платоном проти індивідуалізму в нашому розумінні, тобто проти прав людської особистості, досягають, звісно, зовсім іншої мети — егоїзму. Але ця різниця повсякчас зневажається Платоном і більшістю платоніків.

Чому Платон намагався нападати на індивідуалізм? Гадаю, він дуже добре знав, що робив, коли пристрілював свої гармати по цій позиції, бо індивідуалізм, певно, навіть більше ніж егалітаризм, був плацдармом для захисту нових гуманістичних ідей. Звільнення особистості було насправді видатною духовною революцією, що призвела до зламу трибалізму і виникнення демократії. Платонова моторошна соціологічна інтуїція проявилася в той спосіб, що він неминуче розпізнає ворога, де б не зустрів його.

Індивідуалізм був частиною давньої інтуїтивної ідеї справедливості. Не справедливості, що, за Платоном, полягала в здоров'ї та гармонійності держави, а радше в певних способах ставлення до індивідів, як наголошував Арістотель, і про це слід пам'ятати, коли він мовить; «справедливість притаманна особистості»³⁰. На цьому індивідуалістичному елементі наголошувало Періклове покоління. Сам Перікл пояснював, що закони повинні гарантувати рівну справедливість «для всіх у їхніх приватних суперечках», але він пішов далі. «Ми не відчуваємо потреби,— каже він,— прискіпуватися до сусіда тільки через те, що він вирішив жити по-своєму», (Порівняйте з Платоновою реплікою³¹ про те, що держава виховує людей не для того, «щоб надати їм можливість ухилятися куди хто захоче...») Перікл наполягає, що такий індивідуалізм має бути прив'язаний до альтруїзму: «Нас учать... ніколи не забувати, що ми повинні захищати немічних»; його промова сягає апогея в описі молодого афінянина, котрий зростає «для щасливої різнобічності та для упевненості в собі».

Такий індивідуалізм у поєднанні з альтруїзмом став фундаментом нашої західної цивілізації. Він є центральною доктриною християнства («полюби свого ближнього», сказано в Святому письмі, а не «полюби своє плем'я»); він є стрижнем усіх етичних доктрин, що виросли з нашої цивілізації і стимулювали її. Він також є, приміром, центральною практичною доктриною Канта («завжди визнавайте, що кінцевою метою є людська особистість, і не використовуйте її як простий засіб для досягнення своїх цілей»). Немає іншої думки, яка справила б такий потужний вплив на моральний розвиток людства.