Відкрите суспільство та його вороги

Тому, може, варто буде згадати ще кілька причин, через які простодушні люди дали переконати себе в гуманізмі Платонових намірів. Одна — це та, що, готуючи грунт для своїх колективістських доктрин, Платон, як правило, починав цитування афоризму чи прислів'я (мабуть. Піфагорового): «У друзів усе спільне»³⁶. Це, безперечно, безкорислива, висока і блискуча думка. Хто запідозрить, що аргумент, який починається з такої привабливої сентенції, приведе до абсолютно антигуманістичного висновку? Іншою важливою обставиною є те, що в Платонових діалогах знаходимо багато по-справжньому гуманістичних думок, надто в тих, що були написані до «Держави», коли він ще перебував під впливом Сократа. Зокрема, я маю на увазі Сократову доктрину, наведену в «Горгії», що ліпше страждати від несправедливості, ніж чинити її. Ясно, що така доктрина не лише альтруїстична, а й індивідуалістична, бо в колективістській теорії справедливості, подібній до викладеній у «Державі», несправедливість є дією, спрямованою проти держави, а не окремої людини, і хоча людина здатна чинити несправедливо, лише колектив може страждати від несправедливості. Та в «Горгії» ми не знаходимо нічого схожого. Пропонована теорія справедливості цілком нормальна, а «Сократ» (котрий тут, мабуть, найбільше схожий на реального Сократа), наводить такі приклади несправедливості, як помордаси, каліцтво чи вбивство. Сократове вчення про те, що краще потерпати від несправедливості, ніж чинити її, по суті, дуже подібне до християнського вчення, а його доктрина справедливості чудово узгоджується з духом Перікла. (Спробу витлумачити це буде зроблено в розділі 10.)

Отже, у «Державі» Платон розвиває нову доктрину справедливості, яка не лише несумісна з індивідуалізмом, а й відкрито ворожа до нього. Та читач може легко повірити, що Платон і далі тримається вчення, викладеного в «Горгії». Бо в «Державі» Платон часто посилається на думку про те, що краще терпіти несправедливість, аніж чинити її, попри той факт, що це просто безглуздо з точки зору проголошеної ним колективістської теорії. До того ж, у «Державі» лунають голоси «Сократових» опонентів про те, як добре і приємно чинити несправедливість і як погано страждати від неї. Звичайно ж, будь-якого гуманіста відштовхне такий цинізм, І коли Сократовими вустами Платон висловлює свої цілі: «Адже я боюсь, що впаду в гріх, якщо дозволю при мені ганити справедливість, не зробивши нічого на її захист»³⁷, то довірливий читач переконується в доброті Платонових намірів і готовий піти за ним, хоч би куди той повів.

Ефект від цих Платонових запевнянь посилюється ще й тією обставиною, що вони йдуть слідом і протиставляються цинічним та егоїстичним Фрасимаховим промовам³⁸, якого змальовано як політичного пройдисвіта найгіршого штибу. Водночас читача підводять до ототожнення індивідуалізму з Фрасимаховими поглядами і до думки, що Платон, борючись із ними, бореться й проти шкідливих та нігілістичних тенденцій свого часу. Але ми не повинні дозволити залякати себе таким індивідуалістичним страховиськом, як Фрасимах (є велика схожість між його портретом та сучасним колективістським страхопудалом «більшовизму»), і сприйняти іншу, реальнішу і більш небезпечну, хоча й не таку очевидну форму варварства. Бо Платон підмінює Фрасимахову доктрину, що право — це сила індивіда, рівно варварською доктриною, що право — це все, що сприяє стабільності та могутності держави.

Отже, підсумуємо. Через свій радикальний колективізм Платон навіть не цікавиться тими проблемами, які люди звичайно називають проблемами справедливості, тобто, так би мовити, неупередженим зважуванням суперечливих тверджень індивідів. Бо індивід — це ніщо. «Я встановлю закони, взявши до уваги все те, що найбільш корисно для держави в цілому...— каже Платон,— ...бо я справедливо підпорядкую цій меті інтереси кожного окремого громадянина»³⁹. Він переймається лише колективним цілим, і справедливість для нього — це ніщо інше, як здоров'я, єдність та стабільність колективного утворення.

VI

Отже, ми побачили, що гуманістична етика вимагає егалітарного та індивідуалістичного трактування справедливості, але поки що не окреслили гуманістичні погляди на державу як таку. З іншого боку, ми пересвідчилися, що Платонова теорія держави — тоталітарна, але досі не пояснили застосування цієї теорії до моралі окремої особи. Розглянемо ці дві задачі, розпочавши з другої, а саме — аналізом третього Платонового аргументу в його «розкритті» справедливості, аргументу, який досі згадувався лише побіжно. Ось цей третій Платонів аргумент⁴⁰: