Вітер у вербах

Кухонна підлога була вимощена червоною, дуже потертою цеглою, у широкій пащі каміна горіли дрова, а ліворуч і праворуч від каміна знаходилися затишні закутки, де було тепло й не гуляли протяги. Обабіч каміна стояло двійко крісел із високими спинками. Крісла ці, розвернуті до вогнища, ніби закликали присутніх присісти та розпочати задушевну бесіду. Посеред кухні містився довгий стіл — звичайні дошки, покладені на козли, — а по обидва боки від нього стояли лави. На одному кінці столу, де було відсунуте крісло, лишилися рештки Борсукової трапези — простої, але ситної. З полиць мисника, що стояв на протилежному боці, весело дивилися ряди чистісіньких тарілок, а на поперечинах висіли шинки, в’язки сушених трав, сітки з цибулею, кошики з яйцями. Кухня ця з однаковим успіхом могла би правити і за розважальну залу, де звитяжні лицарі святкують гучні перемоги, і за шинок, у якому піснями та веселощами святкують обжинки натруджені жниварі, і за затишну кімнату, де збираються двійко-трійко невибагливих друзів, сідають, кому як краще, вмощуються зручніше, їдять, курять і гомонять задля власного задоволення. Червона підлога моргала закіптюженій стелі, весело перезиралися дубові крісла, заяложені до блиску, тарелі в миснику бешкетливо зиркали на полицю з каструлями, а поверх цього розмаїття витанцьовували веселі відблиски вогню.

Посадивши Ондатра і Крота біля вогню обсихати, добросердий Борсук загадав їм зняти мокрий одяг і взуття, приніс халати та пантофлі, потім промив щиколотку Крота теплою водою, заклеїв її пластирем, і нога його стала як новенька. Нарешті вони сиділи, випроставши ноги, у теплі та світлі, а за їхніми спинами, де накривалося на стіл, багатообіцяюче брязкали миски. Звірятам, які пізнали негоду і для яких усе вже було позаду, здавалося, що від холодного й неходженого Дикого Пралісу, в якому вони були ще не так давно, їх відділяють милі й милі, а всі його страхи та жахи — всього лише напівзабутий сон.

Коли Кріт з Ондатром уже просохли, Борсук, який ще розставляв наїдки, гукнув їх за стіл. Вони були голодними, як вовки, та коли побачили перед собою накритий стіл, то наче розгубилися, не знаючи, з чого почати. Всі страви мали апетитний вигляд, і якщо почати з якоїсь однієї, то чи погодяться інші чекати, поки в тебе з’явиться нагода приділити увагу і їм? Продовження розмови було відкладено на потім, і Кріт із Ондатром тільки й робили, що жували. Тиша ця тривала досить довго. Та зрештою вона була порушена, і звірі знову повернулися до бесіди, якщо можна назвати бесідою балаканину з напханим ротом. Проте Борсук не вважав це ознакою поганого виховання, так само він дивився і на лікті, покладені на стіл, і на звичку перебивати співрозмовника. Він був відлюдником і самітником та вважав, що подібні дрібнички просто не варті уваги. (Авжеж, ми знаємо, що Борсук помилявся, не можна так дивитися на речі, бо це ніяка не дрібничка, щоправда, пояснювати, чому це саме так, — справа довга й невдячна.) Господар сидів у кріслі на чільному місці за столом, Кріт і Ондатр оповідали йому свої пригоди, а він їх слухав та час від часу розуміюче кивав головою. Він не ахав, не охав, навіть жодного разу не мовив: “Казав же я вам!” чи “От і я завжди так кажу!”, не повчав, що слід було робити, а чого не слід. Дуже скоро Кріт перейнявся глибокою симпатією до Борсука.

Коли вони нарешті закінчили вечеряти, і Кріт із Ондатром остаточно впевнилися в тому, що ні холод, ні голод їм уже не загрожують, що всі страхи та тривоги залишилися за порогом, звірята сіли кружка біля тліючого жару в каміні та думали про те, яке це щастя — сидіти тут, коли надворі глупа ніч, а ти чудово повечеряв і нікуди не біжиш. Вони посиділи ще трохи, погомоніли про те, про се, а потім щирий Борсук запитав:

— Ну, друзі мої, а тепер викладайте, що новенького у вас. Як поживає старий Жабс?

— Все гірше й гірше, — сумно промовив Ондатр, а Кріт, що розвалився в кріслі біля вогнища, задерши ноги вище голови, і взагалі став чорний, як туча. — Ще одна аварія з його вини, минулого тижня. Серйозна аварія. Розумієш, Жабс свято вірить, що сидіти за кермом має він і тільки він, а їздити ж не вміє. Питається, чому б не найняти вмілого, серйозного водія, що знає свою справу, дати йому пристойну зарплатню, довірити йому машину і жити та горя не знати? Та де там!.. Він вважає себе вродженим водієм, а в самого здібностей до водіння — повний нуль! Ось де корінь його негараздів.

— І багато їх було у Жабса? — похмуро запитав Борсук.

— Автомобілів чи аварій? — не зрозумів Ондатр. — Втім, у випадку з нашим Жабсом — це одне й те ж. Сьома вже. А попередні… У нього є каретний сарай, знаєш? Так от, цей сарай уже вщерть напханий, так, саме напханий уламками його автомобілів, і найбільший з цих уламків не більший за твій спальний ковпак! І так усі шість попередніх машин, якщо їх іще можна називати машинами.

— Тричі лежав у лікарні, — додав Кріт, — а що вже штрафів заплатив, згадати страшно!