Вітер у вербах

Коли він зайшов до зали, всі звірі радісно закричали, обступили його тісним колом і стали вітати та хвалити його мужність, кмітливість, бійцівський хист. Та Жабс тільки легенько усміхався у відповідь і бурмотів: “Ну, що ви!” А щоб не видатись одноманітним, подекуди вставляв: “Це перебільшення!”

Видра, який стояв на прикамінному килимку і з точністю документаліста описував захопленому гуртику друзів, як би він все обставив, якби йому вдалося бути там, радо закричав і кинувся до Жабса, обняв його за плечі та вже хотів зробити з ним тріумфальне коло по залу, але Жабс, м’яко, але наполегливо, відмовився, потім ступив крок назад і смиренно сказав:

— Головнокомандувачем був Борсук. А основний тягар битви припав на Крота й Ондатра. А я був звичайним рядовим, і мій внесок у перемогу незначний, якщо є взагалі.

Гості не чекали такої відповіді, їх спантеличила раптова зміна у поведінці Жабса. А той, переходячи від гостя до гостя та сумирно відповідаючи на питання, відчував на собі погляди усіх присутніх.

Борсук був чудовим розпорядником, і бенкет удався на славу. Зусібіч лунали балачки, сміх і жарти, але Жабс, який, звісно ж, сидів на чільному місці, незадоволено кривився, дивлячись на все це і бурмотів дрібні приємності звірятам, що сиділи ліворуч і праворуч. Час від часу він зиркав на Крота й Ондатра, і коли б він на них не глянув, вони весь час сиділи, роззявивши роти, і це Жабса найбільше тішило.

Коли вечір пішов на спад, деякі молодші й спритніші звірята стали перешіптуватися, що вже не так весело, як бувало колись, у старі добрі часи. І тоді чулося гупання по столах та лунали крики: “Жабсе! Давай промову! Нехай Жабс щось скаже! Хочемо пісню! Нехай містер Жабс заспіває!”

Та Жабс лише легенько хитав головою, потім наче знехотя підіймав на знак протесту лапку, просив гостей пригощатися, вів світські розмови, цікавився здоров’ям їхніх родичів, які ще не досягли того віку, коли стають повноправними членами суспільства, і врешті всі переконалися, що вечеря триватиме точнісінько так, як їй належало тривати.

То був уже зовсім не той містер Жабс!

* * *

Коли всі буремні події залишилися позаду, четвірка друзів повернулася до спокійного життя, що його так недоречно перервав той конфлікт, і зажила в радості й достатку. Більше їм не дошкуляли ні змови, ні наскоки.

Жабс, порадившись із друзями, вибрав гарний золотий ланцюжок та медальйон із перлинами і надіслав його доньці наглядача, додавши листа, і навіть Борсук змушений був визнати, що вчинив він дуже шляхетно. Не менш належним чином було віддячено й машиністу за всі завдані клопоти та негаразди. Не обійшлося й без настирного втручання Борсука, і саме завдяки йому, хай не без труднощів, знайшли жінку з баржі та чесно відшкодували їй збитки за шкапу, хоч Жабс і опирався, кричав, що він посланець Долі, яка скарала тлусту бабу, котра не могла побачити у джентльмені джентльмена. Грошей на це пішло небагато (місцеві торговці визнали циганову ціну доволі справедливою).

Іноді, довгими літніми вечорами, друзі збиралися разом і гуляли Диким Пралісом, притихлим і зовсім не страшним, і було дуже приємно, коли з ними чемно віталися лісові мешканці, коли горностаїхи виводили свою малечу з нірок і казали, тицяючи пальцем: “Погляньте, дітки! Оце йде містер Жабс! А поряд з ним — люб’язний Ондатр, вправний боєць! А це славний містер Кріт, про якого так багато розповідав тато!”

А коли діти ставали неслухняними і не піддавались ні на які вмовляння, матері, щоб їх угамувати, казали: “Якщо ви зараз не кинете вередувати й шуміти, до вас прийде страшний сірий Борсук і забере до себе”. Це було наклепом на Борсука, який, хоч і був не дуже компанійським, до дітей ставився приязно. Та треба визнати, на дітей такі погрози справляли враження…