Вітер у вербах

Жабс уже відчував, що пахне смаленим, і, вдаючись до хитрощів, спробував утекти. Але коли Борсук міцно взяв його за другу лапу, він зрозумів, що гра програна. Ондатр і Борсук попід руки завели його до невеличкої курилки, яка виходила у вестибуль, зачинили двері та посадили його на стілець. Потім обидва стали перед Жабсом, а він похмуро й підозріло зиркнув на них.

— Послухай, Жабсе, що ми думаємо про бенкет, — заговорив Ондатр. — Мені дуже прикро, що доводиться таке казати. Але ми хочемо, щоб ти чітко зрозумів, раз і назавжди, що цього разу все обійдеться без пісеньок і без промов. І прошу взяти до уваги: ми не переконуємо тебе — просто кажемо, як воно буде.

Жабс зрозумів, що він у пастці. Друзі були готові до його витівки, вдарили першими, і сяйлива мрія розлетілася на друзки.

— То я не зможу проспівати їм одну-єдину пісню? — жалібно запитав Жабс.

— Ні. Ніяких пісень, — сказав як відрізав Ондатр, а серце його обливалося кров’ю, коли він бачив, як розчаровано затремтіла у Жабса нижня губа. — Жабсе, нічого доброго в цій задумці немає. Ти ж прекрасно розумієш, що всі твої пісні — це просто зазнайство, чванливість і марнославство, а всі твої промови — самовихваляння і… серйозні перебільшення і ще… і ще…

— І словоблудство, — додав Борсук, який не любив панькатися.

— Жабчику, повір, це задля твого ж добра, — вів далі Ондатр. — Ти ж розумієш, що рано або пізно мусиш перегорнути нову сторінку, і коли це робити, як не тепер, коли у твоєму житті такі доленосні зміни. І не думай, будь ласка, що тобі важче це вислухати, ніж мені сказати.

Жабс надовго задумався. Нарешті він підняв голову, і на обличчі були написані всі його переживання.

— Добре, ваша взяла, — промовив він надламаним голосом. — Авжеж, я просив не так уже й багато: подарувати мені ще тільки один вечір, щоб я відчув увагу ближніх, почув їхні шалені оплески, про які мрію весь час, і якось виявив мої кращі риси. Однак ви маєте рацію, а я неправий. Тож відтепер я буду зовсім іншим Жабсом. Друзі мої, вам більше ніколи не доведеться червоніти за мене. О, який жорстокий світ!

І, закривши носовичком обличчя, він почовгав з кімнати.

— Борсуче, — заговорив Ондатр, — я почуваюся якимось бузувіром. А ти?

— Знаю, знаю, — похмуро кивнув Борсук. — Але нікуди від цього не подінешся. Йому тут ще жити й жити, себе шанувати та здобувати повагу інших. Невже ти хочеш зробити його посміховиськом, щоб ласиці та горностаї мали з кого реготатися?

— Звичайно ж, ні, — заперечив Ондатр. — А якщо вже згадали горностаїв, то просто щастя, що ми надибали отого горностайчика, який розносив Жабсові запрошення. Мене насторожили ваші слова, тож я передивився кілька тих послань, і мені аж шерстка дибки встала. Я забрав усе, що було, і Кріт, добра душа, сидить тепер у синій спальні та заповнює прості листівки з запрошеннями, де й натяку нема на пишномовність.

* * *

Часу до бенкету залишилося зовсім небагато. Всі розійшлися, і Жабс сидів один у спальні, поринувши у меланхолію й задуму. Підперши лапою чоло, він довго та захоплено про щось думав.

Поступово обличчя його прояснялося, на обличчі з’явилася спокійна усмішка.

Минуло ще трохи часу, і він боязко і ніяково захихотів. Аж ось Жабс підвівся, замкнув двері, засмикнув фіранки на вікнах, зібрав усі стільці в кімнаті, поставив їх півколом, а сам, надувшись, сів перед ними, вклонився, двічі кахикнув і, давши волю почуттям, піднесеним голосом заспівав для захопленої публіки, яку він так чітко собі уявив.

Остання Жабсова хвалебна пісня!

Додому Жабс прийшов!
Що зчинилось у вітальнях,
як у залах загуло,
Що за верески у стайнях,
а в кошарах що було,
Як додому Жабс прийшов!

Як додому Жабс прийшов!

Що вже вікна вилітали,
що вже двері стук та грюк,
І трикляті горностаї
не минули наших рук,
Як додому Жабс прийшов!

Чути гуркіт барабана!

Сурми славу нам сурмлять,
струнко воїни стоять,
І гармати гримотять,
і машини торохтять:
Героєві — шана!

Ура! Ура! Ура!

А що вже натовп верещав,
шумів, гудів, буйнів, співав,
Він Жабса та його друзяк
на повну губу вихваляв,
О величі пора!

Він проспівав на повен голос, із великим пафосом та експресією, а доспівавши до кінця, заспівав ще раз.

Тоді він зітхнув — глибоко-глибоко, протяжно-протяжно.

Потім вмочив щітку в чашку з водою, прочесав волосся на проділ і сильно пригладив його, так щоб воно щільно прилягло з обох боків. Тоді відімкнув двері, тихенько спустився по сходах, щоб привітатися з гостями, які, він знав, уже зібралися в бенкетній залі.