Володимир Малик

Десятник був веселий, балакучий і поблажливий до раба, бо завдяки йому став раптом відомий самому каанові, а це означало дуже багато — може, навіть прямий шлях до вищих щаблів у війську... Він підморгнув боголові, на якому раніш і ока не зупиняв, круто повернувся на міцних розкарякуватих ногах і, коливаючись, швидко подався до своєї сотні.

Добриня якийсь час постояв, заглиблений у розтривожені почуття, потім зиркнув униз, на паруюче плесо, де, мабуть, у глибині били теплі джерела, і йому раптом шугнула в голову хлоп'яча думка: а й справді, чому б не скупатися? Він швидко нарвав у кущах сухого зілля, скрутив з нього чималий віхоть, роздягнувся і, щулячись від морозного вітерцю, стрибнув у воду.

Крижана вода опекла його, як вогнем, але він пересилив себе і пірнув глибше — з головою.

Тепер стало тепліше. А коли віхтем та піщаним мулом розтер тіло, що враз запашіло, розчервонілося, відчув навіть приємність від незвичайного купання.

Він довго хлюпався, бовтався у студеній воді, пірнаючи з головою. Арати, що зібралися на березі, щоб подивитися на дивака-орусута, весело реготали.

Нарешті прийшов Жадігер з оберемком одягу та взуття.

— Вилазь, хлопче, та вибирай, що тобі підійде! — гукнув з берега і кинув свою ношу на сніг.

Добриня витерся якоюсь лахманиною, натягнув на себе чиєсь пристойне вбрання, одягнув кожуха, взув чоботи. Жадігер задоволене зацмокав язиком:

— Дзе-дзе! Тепер каанові не соромно буде послати тебе з посольством. Ходімо зі мною! Брат Жокте чекає... А я з його сотнею супроводжуватиму вас на той бік!

Сотник Жокте та ще чотири посли в новому вбранні стояли перед Менгу. Каан повчав його:

— Жокте, в Киюві прикинься лагідним телятком чи навіть ягнятком і не скупися на ласкаві та облесливі слова — вони все одно нічого не варті! Обіцяй орусутам життя, захист від кипчаків, які майже два століття пускали їм кров. Обіцяй їм усі блага — земні й небеснії Обіцяй усе, що на думку спаде, аби лиш повірили і відчинили ворота... А коли не повірять, не піддадуться на лестощі та вмовляння, тоді пригадай, що ти йєка-монгол[20][20], гордий степовий орел, і скажи їм, що тисячі міст і сіл уже впали до ніг Потрясателя Всесвіту та його онука Бату-каана — впаде і Киюв! Він буде дотла спалений, а головами його непокірних мешканців я перегачу їхню ріку Озі, яку вони називають Дніпром! А щоб вони уявили собі свій кінець і повірили, що я слів на вітер не кидаю, візьми з собою п'ятьох боголів-чернігівців — забий їм роти ганчір'ям, на голови накинь лантухи і в останню хвилину перемов потрощи їм черепи шокпарами[21][21]. Покажи киянам, що їх жде, якщо не піддадуться по добрій волі! А після того можеш вертатися назад. Тоді я розмовлятиму з киянами іншою мовою! Ти мене зрозумів?

Жокте зблід, нижня його губа відвисла.

— Але ж орусути поб'ють нас після цього, каане! О ару ах[22][22]!

— Ти мене зрозумів? — підвищив голос Менгу.

— Ойє, ойє! Увага і покора! — пролепетав Жокте і схилився в низькому поклоні. — Зроблю все так, як велить великий каан!

— Тоді — рушайте!

3

Київський берег — пустельний. Жодна жива душа не зустріла на ньому посольство Менгу. Зате на валах Гори і Подолу — Верхнього і Нижнього міста — стояли тисячі киян і з жахом дивилися на загін вершників, що перебрався через Дніпро і тепер крутою доріжкою піднімався до Хрещатого яру. І було чого жахатися. Кривава слава линула попереду їхніх витривалих коней. Вони вже погромили і поневолили Заліську Русь, підкорили половців, що кочували між Волгою і Дніпром, сплюндрували Переяслав та Чернігів, а нині добралися до Києва.

Було чого тремтіти!

На всіх дзвіницях міста били на сполох. Гучна луна котилася на далекі околиці — і на Дніпро, і на Десну, і на Либідь. І серця людей стискалися від смертельної туги.

Перед Лядськими[23][23] ворітьми, з яких шляхи вели до Кловського монастиря, до Берестового, до Печорського монастиря та Звіринця, Жокте сказав Добрині:

— Веди нас до Золотих воріт — головних воріт Киюва! Бо не личить нам, послам джихангіра[24][24], вступати до столиці орусутів через якісь бічні, другорядні.

Добриня повів монголів поза валом на гору.