Володимир Малик

Ось і Золоті ворота! Перед ними — просторий майдан, що поступово переходить у вулицю. Всюди тут, на узвишші, розкинулося велике передмістя, де купичилися хатини та землянки майстрового люду. Звідси пролягав битий шлях на Васильків та Поросся. А там, далі на захід, через яр Кудрявець, видніється Копирів кінець[25][25], велике передмістя, обнесене такими ж високими валами, як і Київ, тут стояли дерев'яні будинки купців, багатих ремісників та людей прийшлих — іудеїв, греків, німців, скандінавів, що колись давно лише наїздили до Києва з товарами, а згодом поселилися тут. Особливо багато було іудеїв: купці та ремісники мали двори на Копиревому кінці, а єврейська біднота заселила обидва узбіччя Білгородського шляху, що виходив із Білгородських, або Західних, воріт Копиревого кінця і вів до Білгорода на Ірпені і далі — в Болохівське князівство та Галичину. З Києвом Копирів кінець з'єднувався Іудейськими ворітьми. Ця ділянка київського валу була неприступна для ворогів.

Золоті ворота вражали величчю і красою кожного, хто вперше бачив їх. Збудовані Ярославом Мудрим у 1037 році, на природному узвишші, ворота високо підносилися над пагорбами, ярами та широкою долиною Либеді. Здалеку — з півдня і заходу — виднілася золота баня церкви Благовіщення, що стояла на кам'яних стінах воріт, і від того назвали їх Золотими.

Добрині перехопило дух. Які знайомі, рідні місця! Скільки разів проїздив він з батьком та братами через Білгородські і через Золоті ворота, везучи в Київ крицю, збіжжя, дрова! Пізніше, коли йому звернуло з сімнадцяти, і сам їздив сюди. А потім, здавши вантаж купцям чи ремісникам, бродив гамірливими вулицями та майданами міста, розглядаючи, як диво, величні собори, боярські тереми, ошатно одягнутих людей.

Які були далекі і щасливі роки! Здавалося, так триватиме довго-довго — все життя. Та ба! Чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму повертає... Одного дня йому дуже не пощастило. І коли? Саме напередодні весілля. Думка блискавично сягнула на п'ять років назад. Йому було двадцять, Милані йшов сімнадцятий рік. І була вона найкращою, як йому здавалося, дівчиною в Калиновому Куті — білолицьою, русокосою, зеленоокою і чистою, ніби викупаною в любистку. Коли вони зустрічалися наодинці у лісі за Ірпенем, неподалік Лисівського монастиря, чи в Рудці за селом, чи в порослій ліщиною долині Кунянці, над маленькою і тихенькою річечкою Олешнею, то він не зводив з неї очей, називав її зіронькою ясною і пересипав у руках її шовковисте волосся, що пахло сонцем. Як він кохав її, як ждав того дня, коли вони обвінчаються і по закону він зможе назвати її своєю! Ждав, та не діждався! Перед самим весіллям поїхав до Києва, щоб купити ще дещо, про що згадалося в передостанній день, а коли повертався додому, то біля Білгорода дорогу йому раптом перетнули половці хана Котяна, що шастали по селах у пошуках легкої здобичі. Забрали все: коней, воза, подарунки Милані, матері та сестричці Ганночці, а самого зв'язали желею[26][26], приторочили до воза і потягнули в Половеччину...

Ніби вчора це було, а минуло п'ять довгих невільницьких літ, що здалися йому вдвічі довшими. І ось він неждано-негадано повернувся на батьківщину. Та як! Невільним мунгальським рабом, полонеником, якого мунгали, стократ жорстокіші за половців, не вбили тільки тому, що він умів ходити за кіньми, за худобою, шив кожухи та чоботи, валяв повсть для юрт і валянок, знаходив у болотах руду і витоплював з неї крицю, кував ножі. А ще, мабуть, за те, що шпарко балакав по-половецькому, а згодом навчився і по-мунгальському. Він став їм потрібен. Такими умільцями, хоча і тримали їх у чорному тілі, вони дорожили.

А тепер? Що чекає його тепер? Утекти в Києві? А чи зуміє він обхитрити досвідчених мунгальських послів?

Його роздуми обірвав різкий голос Жокте:

— Оце Золоті ворота?

— Ойє, це вони, — відповів Добриня.

Жокте зупинив коня посеред майдану за один перестріл[27][27] до міста і почав розглядати і ворота, і високий вал, і рів перед ним, і потемнілі від часу й негоди заборола, тобто дерев'яні стіни, на яких товпилися кияни.

— І ніякі вони не золоті! — з розчаруванням промовив Жокте. — Лише баня церковці та хрест позолочені. Та що з того! Хіба їх візьмеш з собою?

Не злазячи з коня, він задер голову — аж замалим не впав з неї лисячий малахай — і примружив очі на киян, що мовчки дивилися на невиданих досі чужинців.

— Ген їх скільки висипало! Скажи їм, терджумане, щоб відчинили ворота послам джихангіра Мунке! Та хай не гаються!

Добриня виїхав наперед, приклав долоні до рота — голосно загукав:

— Кияни! До вас прибуло посольство від мунгальського хана Менгу, двоюрідного брата Батиєвого. Відчиніть ворота!

Кияни, що стояли на надбрамній вежі, почали перешіптуватися. Потім один перегнувся через забороло і гукнув у відповідь:

— Дуже велике посольство! Більше ста чоловік! Як же його впускати?

Голос його був владний, а одяг добротний — видно, боярин якийсь.

Жокте пожував сухими губами, подумав.

— У місто ввійде лише п'ять послів з товмачем та полонениками. Вам боятися нічого!