Врятувати президента

Нарешті, після кількох тижнів хаосу та плутанини, спричинених поспішною мобілізацією (Захар волів не думати про те, що буде, коли почнеться війна. Якби такою мобілізація була в мирний час, що було б, коли почнуть летіти бомби та ракети?) його призначили обслугу. Боже милостивий, обслугу. Троє таких телепнів, що важко уявити більших. Двоє товстих п’ятдесятилітніх керівників, яких силоміць вигнали з-за робочих столів, і один, для різноманітності, худий, як тичка, колишній студент – заїка Валерій, прищавий, слинявий і постійно поправляючи свої невідповідні окуляри. Водій нібито. Документи показали, що він пройшов коротку підготовку рік тому, нібито вміє керувати гарматою-гаубицею 2S3 "Акація" ("і якщо потрібно, ще й іншу гусеничну штуковину, я досить обізнаний, пане сержант, хе-хе") і, здавалося, він ні про що не хвилювався. Решта: навідник і заряджаючий, проходили строкову військову службу на початку 1990-х років, коли Україна лише робила перші хиткі кроки незалежного існування. Сказати, що вони служили в іншій армії, ніж сьогодні, – нічого не сказати. Безодня і все таке. До того ж вони вже все забули, і навіть не намагалися приховати. "Сержант, росіяни не такі вже й погані, навіщо їм нападати на нас, адже ми ж брати, так? Ці два тижні тренувань ми тут посидимо тихенько, нікому на очі не будемо, якось мине час, і пляшку знайдемо".

З такими ось захисниками Батьківщини доля відвела сержанта запасу артилерії Захара Матвійчука, в цивільному житті завідувача сільгоспзаготівлею та чоловіка Уляни, людину ділову, порядну і спокійну.

Але будь-який спокій можна порушити і будь-якого флегматика можна засмутити, і поточний настрій Захара був найкращим тому доказом.

Він глибоко зітхнув, поклав телефон у кишеню та покинув дах. Коли він вийшов із напівзруйнованої будівлі колишньої школи, яку командування виділило ескадрильї в якості штабу, він зустрів командира взводу лейтенанта Кравченка.

- Ой, Захаре, – зрадів офіцер, ніби побачивши друга, якого не бачив сто років, що чомусь ще більше роздратувало Матвійчука. Навіть Уляна не так лізла йому під шкіру, як той нещасний слуга в особі лейтенанта Кравченка. – Збери свій екіпаж. Нарада зі Старим за п'ять хвилин.

Захар скривився. Командир ескадрильї майор Мельник, відомий як "Старий", щодня скликав людей на інструктаж. Проблема в тому, що нічого з того інструктування не вийшло.

- Може, про техніку розповість, — буркнув сержант.

Кравченко поплескав його по плечу.

- Про техніку не турбуйся, – сказав він. – Немає техніки – немає війни.

Ця заява, яку він вимовляв ​​при кожній нагоді, була кредо лейтенанта. Якщо нам не буде з чого стріляти, вони нас не кинуть у бій, правда? Так що краще тільки у пана Бога за пазухою, а тут ще й ми, резервний артилерійський дивізіон 4-ї бригади швидкого реагування Нацгвардії, який якийсь любитель поганих історичних романів назвав Чорними Воронами.

Захар турбувався, і не з приводу дурного імені. Звичайно ж, він хвилювався. Він знав, де вони стоять і які їхні обов’язки. Він знав, що як тільки все почнеться, вони можуть опинитися на передовій. Він розумів це, дивуючись, як інші не можуть цього зрозуміти. А як не було техніки, то її немає й досі, і нічого не анонсує змін у найближчому майбутньому. Що гірше, він не бачив навколо себе людей, які хотіли б покращити цей стан речей.

Чорні ворони. Яка бойова кодова назва. Шкода, що нема з чого стріляти.

Все це не містилося у голові.

Він ще раз зітхнув і важкими кроками пішов за лейтенантом Кравченком на інструктаж, який пройшов саме так, як передбачав сержант Захар Матвійчук.

Старий представляв офіційний оптимізм. Говорив коротко, лаконічно, без суті і строго за вказівками зверху. Це був типовий приклад старої школи. Він закінчив військову освіту за часів Горбачова, коли Радянський Союз був у занепаді, але все ще існував. Незважаючи на це, він був риторично дуже прозахідним, вихваляючись при кожній нагоді, що брав участь у курсах, організованих американцями, хоча у Захара склалося враження, що він мало чому навчився на них, а розмови про нові стандарти були лише розмовами та димовою завісою для добрих, старих, перевірених в більш ніж одному гарнізоні звичок, розташованих десь в чорній дірі. Структура команд вертикальна; так було завжди і таким має залишатися. Багато офіцерів української армії не бачили сенсу щось змінювати, керуючись простим правилом: якщо в штабі чи вищому командуванні є мудрі голови і вони ставлять завдання, навіщо вигадувати своє? А якщо не вийде? Хто тоді відповідатиме?