Врятувати президента

Капітан Людвік Ференц робив багато дурниць у своєму житті, він також мав багато слабостей, але паніка перед обличчям небезпеки не була однією з них. Він умів залишатися холоднокровним, тремтячи від страху; парадокс, але лише уявний. З якимось дивним (мазохістським?) задоволенням він помітив, що вдруге за цей день став об’єктом полювання. Так, він одразу зрозумів, що люди, які сиділи у позашляховиках, які одночасно з’явилися з обох боків, загородили йому дорогу, а з їхніх салонів вирвався град куль, – їдуть не за ним. Ціллю, як і вранці, був Москалевич, який сидів поруч. Але Ференц також був на вогневому рубежі. Він міг потрапити випадково, або, скоріш за все, завданням групи вбивць також було усунення свідка аварії.

Тож він доклав максимум зусиль і почав давати задній хід, знайшовши щілину в заторі, яку, на його думку, міг проскочити. Він відтягнув вирок на цілу секунду, невблаганні кулі все одно знерухомили машину, лише за десяток-інший метрів. Але прямо в нього не влучили. Раптовий відступ врятував йому життя.

На цей час у нього в руках вже був пістолет. Голова Москалевича лежала на стовпчикові між дверима. З двох ран на його грудях текла кров. Ференц відкрив пасажирські двері саме тоді, коли чергова куля врізалася в машину, перетворюючи салон на руїну. Він наосліп відстібнув ремінь безпеки росіянина та виштовхнув того назовні. Тіло мляво впало на землю. Ференц не був упевнений, чи це взагалі мало сенс, полковник, швидше за все, був уже мертвий і намагатися його врятувати було марно. Але він діяв у шаленому поспіху, жахливо усвідомлюючи, що машина, хоча спочатку й врятувала йому життя, тепер стала смертельною пасткою. Кулі свистіли поруч, над його головою, всюди. Людвік присів, шукаючи якогось укриття, навіть не думаючи про вогонь у відповідь.

За нього це зробив хтось інший.

Краєм ока він побачив величезну тінь, метрів за двадцять. На тлі великого людського силуету спалахнула серія вогників. Ференц нічого не чув — оглушений звуком розбитого скла, гуркотом двигуна й гуркотом зіткнення з ліхтарним стовпом, — але походження цих вогників було йому зрозуміле. Також було зрозуміло, що не він був ціллю.

На полі бою з'явився несподіваний союзник. Вогонь з одного з автомобілів припинився.

Ференц виставив ствол свого "глока" над понівечений капот автомобіля й включився в дію. Голосно гримнули постріли без глушника. Він промахнувся. І довелося негайно пірнути; інша черга пролетіла прямо повз голову, мало не ошпарюючи. Проте ворог був змушений розділити вогонь – по ньому стріляв один автомат, а не два. Людвік дочекався, поки у стрільця закінчаться набої, висунув голову і за три секунди повністю спорожнив обойму. Краєм ока він побачив, як в будинках навколо нього вимкнулося світло в квартирах. Люди інстинктивно відчували, що світіння лампочок може привернути небезпеку.

Він змінив обойму і обережно визирнув.

Решта автомобілів стояла нерухомо — вогонь таємничого союзника, очевидно, був влучним. З ближнього, на подив Ференца, стрілянина припинилася.

А точніше: обстріли по ньому припинилися.

На полі бою з'явився ще хтось; У першому силуеті Ференц упізнав Лєну, а в другому, на свій подив, жінку, яка штовхнула його на вулиці біля СБУ. В обох в руках була зброя, обидві зупинилися, як за командою, і одночасно відкрили вогонь. Позашляховик відповів, але це був швидка, нервова і не дуже влучна відповідь. Проте свою функцію вона виконала: обидві жінки сховалися за сміттєвим баком неподалік.

Екіпаж на позашляховику не чекав продовження. Машина заревла двигуном і почала від'їжджати прямо на Ференца та жінок, які ховалися десь позаду нього. Капітан відкрив вогонь по машині, що проїжджала повз. Захований у темряві велетень теж почав стріляти.

У позашляховика були розбиті вікна, але він не гальмував, а навпаки, водій все сильніше натискав на педаль газу. Глок Ференца клацнув, ударник вдарив у порожнечу, затвор залишився в задньому положенні. Інші троє також припинили стрілянину.

Машина зникла за поворотом.

Запанувала моторошна тиша, що посилювалася темрявою, що їх оточувала.

Етап 12

Полковник Вадим Холиченко похмуро витріщився на свого начальника. Вони обидва усвідомлювали, що час витікає у них крізь пальці. Ніч зазирала у вікна. Сигаретний дим майже душив, але це їм не завадило. Нікотин допоміг із концентрацією.

- День закінчився, – пробурмотів Балицький. — І нічого.

Холиченко скривив губи в скептичній гримасі.

Росіяни люблять символи, вони навіть психологічно залежні від них. Коли ми здаємо фабрику в експлуатацію, це має бути саме в день народження дорогого Володимира Володимировича. Якщо ми готуємо якусь акцію (наприклад, підрив заводу боєприпасів НАТО в Чехії чи Болгарії), то в річницю Великої Жовтневої Соціалістичної Революції. Якщо починаємо війну, то...