Врятувати президента

Дуже ретельно, елемент за елементом, вони перевіряли зброю: автомати з глушниками, пістолети, гранати, ножі, вибухівку. Переконалися, що батареї в окулярах нічного бачення були повністю заряджені. Ще раз перевірили вміст рюкзаків, підрахували запасні боєприпаси та провели перевірку зв’язку. Вони зробили це знову; останні тижні складалися в основному виключно з постійно повторюваних тренувань та перевірок обладнання. Коли їх перекинули до Києва, поодинці чи парами, темп вони не зменшували. Тренування тривало вдень і вночі в кількох орендованих складах у передмісті; непомітна охорона забезпечувала відсутність інтересу з боку сторонніх. В українській столиці на них не звертали уваги, адже тут шукали роботу десятки тисяч російськомовних чоловіків. Тож, ніхто їх не турбував, вони спали та займалися спортом. Бійці глибоко усвідомлювали, що єдиний шанс на успіх – ідеальна підготовка.

Нарешті вони зібралися в одному місці, вихідній точці. Сорок вісім осіб, знавців чорної та зеленої тактики, рукопашного бою, стрільби, стрибків з парашутом і пірнання. В них ьули знання про вибухівку, вони були навчені надавати першу допомогу. Вони пройшли шість тижнів бойової підготовки в тісних приміщеннях і темних тунелях.

Диверсанти відчували готовність прийняти виклик. Фомін, також одягнений у темний комбінезон, тактичний жилет і шолом з нічним баченням, нічим не вирізнявся від інших. Він був одним із них. Вони були єдністю, смертоносним механізмом досягнення недосяжного.

- Хлопці, – сказав він, коли вони стали навколо нього півколом. – Ви знаєте мене, і вам відомо, що я поганий оратор. Дозвольте сказати простіше. Настав момент дії. До цього моменту ми готувалися дуже довго. Ми найкращі військові у світі. Ми можемо виконати поставлене перед нами завдання, чи не так? Ніхто інший не міг, але ми можемо це зробити.

По всьому приміщенню пролунав схвальний гомін. Вони відчули тисячі годин смертоносних, часто небезпечних для життя вправ у своїх кістках. Деякі померли, багато з них кинули навчання, багато кинули тренування, бо не встигали вчасно. Вони вижили. У них були причини для гордості.

Адже це були бійці спецназу, 8-го управління ГРУ.

- Росії потрібно, щоб ми сьогодні видали з себе все. Нацисти встромилися у владу цієї нещасної країни і правлять нашими меншими братами. Розстрілюють людей, пригнічують свободу, не дають навіть говорити російською. Вони узурпатори, які вірять у те, що ми найбільше ненавидимо: фашистську ідеологію. Вони тягнуть націю на Захід з його гей-парадами, корупцією та зустрічами мусульман з розкритими обіймами. Це неприпустимо. Ми не дозволимо Заходу захопити нашу землю. Те, що ми робимо сьогодні, увійде в історію. Ми відновимо належне їй місце в світі. Ми знову сидітимемо в першому ряду тих, хто приймає рішення. Ми повернемо собі колишню славу.

- Так, – погодилися вони. Вони не прикидалися. Вони вважали себе патріотами, людьми з набором цінностей, які втілювала Матінка Росія, оточена ворогами, утиснута, яка бореться на самоті, хоробра, кохана мати.

За що вони були готові померти.

- Ви всі знаєте, що робити, – продовжив Фомін. – Будьте обережні та безжальні. Не вагайтеся. Приступаємо до роботи.

Вони зламали стрій, надягли поверх комбінезонів цивільні куртки та пальта, розклали зброю та спорядження в сумки, валізи та рюкзаки та рушили до шести спеціально підготовлених для виконання завдання фургонів із закритими кузовами та чотирьох мікроавтобусів "Мерседес". Автомобілі мали маркування та документи транспортних компаній та підприємств громадського харчування, які легально працюють у Києві. Раніше ці машини багато разів їздили по місту. Під час поліцейських перевірок жодних проблем не виникало, але у водіїв про всяк випадок були великі суми грошей у доларах США. Київська міліція мало чим відрізнялася від своїх колег з інших куточків країни, а, мабуть, була навіть більш жадібною через столичну вартість життя.

Заревли двигуни. Приміщення було наповнено смердючими вихлопними газами. Ворота з грюком відчинилися. Автомобілі одна за одною виїжджали в темряву.

Чоловік, якого його підлеглі знали як майора Фоміна, сидів у транспортному відсіку другого автомобіля. Він глянув на годинник. Вони дотримувалися розкладу до хвилини. Кожна група мала завдання, розділені на тисячі, навіть, здавалося б, незначних деталей. У місті було кілька інших, менших команд, які тільки починали діяти. Розпорошені, вони будуть атакувати з різних місць, щоб стиснути ціль в один потужний кулак.

За чверть години вони почнуть.

***