Врятувати президента

– Я хотів би переконатися: чи є у нас зелене світло для місії над територією України озброєних літаків країни-члена НАТО? Адже якщо росіяни залетять у їхній простір і почнуть стріляти... – сказав він наостанок. Він знав, що робить із себе дурня. Саме це сказав шеф, до речі, не радісно. Як і Вільгат, він добре усвідомлював наслідки. Але він виконував накази.

Симптоми похмілля не тільки не зникли, але й склалося враження, що вони почали погіршуватися.

- Не далі Києва. Ми розглядаємо це, відповідно до домовленості, як превентивну місію щодо запобігання теракту.

- Уедем[19] знає?

- НІ. І так воно має залишатися.

Йому це не подобалося. У брехні були короткі ноги. В американців скрізь очі та вуха, купа нетерплячих підлиз у кожній польській формації, а на додачу до всього – AWACS у повітрі. Дізнаються відразу після того, як винищувачі злетять. Скандал, який відбудеться після цього, буде як торнадо у центрі Варшави. Про що, звичайно, знав черговий. Гнів янкі обов'язково добереться і до нього.

- На що ти чекаєш? – уїдливо запитав полковник. — Будь ласка, надавай накази.

Той відкрив рота, щоб запитати про реакцію на можливу атаку росіян (білоруські аеропорти знаходяться в п’яти-семи хвилинах польоту Су-35 або МіГ-31 від Києва), але стримався. Про все домовилися через голову і не питаючи його думки. Він просто мав виконувати наказ.

Вільгат з розмаху усівся на своє місце і з важким серцем зв’язався зі штабом 2-го тактичного авіакрила.

5 етап

Полковник Вадим Холиченко чекав у вестибюлі президентського палацу. Вони привітали один одного коротким рукостисканням. Їх вже ретельно обшукали, вилучивши електронні пристрої, зброю, запасні обойми та навіть годинники. Ференц встиг злісно прошепотіти Вайману, що їм все одно дуже пощастило, бо охоронці не забрали в них кардіостимулятори. Жарт здався майору не смішним.

- Де Тамара?

Ференцу довелося зосередитися, щоб зрозуміти, про кого йдеться. Українці знали Лєну під іншим псевдонімом, що було дивно: у ведучих була детальна особиста інформація про неї, але їхній справжній псевдонім був секретом. Ференц не дуже пам'ятав, хто і з якою метою придумав цей маскарад.

- Вона трохи запізниться, але приєднається до нас, – оголосив він.

- У неї є двадцять хвилин. Уся зустріч триватиме п'ятнадцять хвилин.

У залі палацу панувала незвичайна активність. Занепокоєні чиновники приходили і йшли. На них ніхто не звертав уваги. Охоронці у подвійній кількості були озброєні автоматами. У них були похмурі вирази обличчя, і все їхнє ставлення давало зрозуміти, що з ними не варто зв’язуватися.

- Ти хочеш мені щось сказати? – запитав українець.

- Ти знайшов його? – запитанням на запитання відповів Вайман.

Холиченко, скоривши театрально наївне обличчя, показав пожовклі від нікотину зуби.

- Кого?

- Не прикидайся. Мертвого Москалевича.

- Мушу визнати, що вам вдалося мене здивувати, – серйозно сказав українець. – Хороший калібр. Що він там робив? Він був вашим джерелом, і ГРУ його застрелило?

- Вони швидко обернулися, – зумів бути відвертим Вайман. Він намагався не думати про думку Малішевського щодо того, що він щойно зробив. Згідно з принципами полковника, він повинен стояти на своєму і нічого не визнавати, навіть якщо джерело мертве. Однак Вайман вирішив, що надзвичайні обставини виправдовують відхід від правил. Українці мали право знати.

- Сьогодні вранці було те саме? Невдале полювання?

- Так.

- Я розумію, чому він не хотів з нами спілкуватися, – продовжив імпровізований допит українець. – Але чому він не доповів янкі? Я не вірю, що вони платять гірше за вас.

- Він не хотів грошей, – по-дитячому образився Вайман.

Довгу мить запанувала тиша. Холиченко уважно вивчав вираз їхніх облич.

- Ви впевнені, що удар був спрямований в агента? – запитав Холиченко після довгої мовчанки. Майор здивувався. Хтось такий досвідчений, як Холиченко, повинен додатково дослідити питання мотивації російського ФСБ-шника. З якоїсь причини він закинув тему.

- Чому Ви запитуєте?

- Можливо, ви були ціллю.

- Ми припускаємо, що це все-таки був Москалевич, – долучився до розмови Ференц. Останнім часом він погано спав. Його очі горіли. Голова була наповнена звинуваченнями з боку зарозумілого поліцейського, в голосі якого лунали погрози з гуральським акцентом. – Можливо, він і ми.

- Від нього ви отримали інформацію про диверсантів?

- Вірно.

- А потім ви цілий день провели разом. Припускаю, що ви не розмовляли про погоду.

Ференц глянув на майора. Вайман обдумав відповідь. Зізнання контактів із чоловіком, тіло якого київська міліція виявила на місці стрілянини, має зовсім інше значення, ніж розкриття російського плану ведення війни на початковому етапі.

- У нас було дуже мало часу, щоб перевірити інформацію, – наостанок сказав він. – Перш ніж зайти глибше, ми вирішили, що його потрібно перемістити. А потім знову напали.

Холиченко якусь мить дивився на нього. Усі троє знали, що питання залишилося без відповіді.

- Добре, – несподівано погодився українець. – Почекай хвилинку. я маю подзвонити.