Все ясно

Я вважаю, шо повинен описати Трохимбрід, а тому ви можете зрозуміти, чого ми були такі вбиті. Там не було нічого. І коли я говорю нічого, то це не означає, шо я бажаю сказати, шо там не було нічого, крім двох хат, кількох колод на землі, шматків скла, дитячих іграшок і фотокарток. Коли я тут кажу нічого, то це означає, шо всіх тих речей там не було взагалі та й інших не було теж. «Як так?» - запитав герой. «Як же так?» - переклав я для Августини. «Як тут узагалі могло що-небудь існувати?» - «Все сталося дуже швидко», - відповіла вона, і мені все стало зрозумілим: я більше не бажав ні питати, ні розмовляти, та й герой, я думаю, теж не хотів цього. Але Дєд сказав: «Розкажи йому». Августина засунула руки в свої кишені так, шо здавалося, шо кистей рук у неї взагалі нема. «Розкажи йому, шо тут сталося», - наполягав він. «Я всього не знаю». - «Розкажи, шо знаєш». Тільки тоді я зрозумів, шо «він» - це насправді я. «Ні», - сказала вона. «Ну, давай», - попросив він. «Не хочу», - відповіла вона. «Будь ласка». - «Все сталося дуже швидко, ви маєте це зрозуміти. Ти біжиш і тобі нема діла до того, що відбувається позаду, бо інакше - треба перестати бігти». - «Танки?» - «За один день». - «За один?» - «Дехто втік раніше». - «Перед тим, як вони прийшли?» - «Так». - «Але ж ти не пішла з ними?» - «Ні, я залишилася». - «Тобі повезло». Тиша. «Ні». Тиша. «Так». Тиша. От тут нам і треба було зупинитися. Ми би ше трошки подивилися на Трохимбрід, повернулися до машини і потяглися би за Августиною до її дому. Герой би міг розповісти, шо він бачив Трохимбрід, ми би навіть могли говорити, шо знайшли Августину, а Дєд і я вважали би, шо наша місія закінчена. Але Дєд таким фіналом не був би задоволений. Він наполягав: «Скажи йому. Розкажи йому, шо тут сталося». Мені не було ні страшно, ні соромно. Я взагалі нічого не відчував. Мені просто було цікаво, шо буде далі. (Тобто мене цікавила навіть не Августинина історія, а шо далі сталося між нею і Дєдом.) «Вони вишикували нас в шеренги, - сказала Августина. - У них були списки. Все виглядало дуже продуманим». Я регулярно все перекладав герою. «Вони спалили синагогу». - «Вони спалили синагогу». - «Це було перше, то вони зробили». - «Це було першим, шо вони зробили». - «Потім вони вишикували всіх чоловіків у шеренгу». Вам навіть тяжко буде зрозуміти, як мені було перекладати всі ці фрази; коли ти перекладаєш їх, тобі здається, шо ти все це робиш сам. «А далі?» - спитав Дєд. "Це сталося в центрі містечка, он там», - вона показала пальцем у темряву. «Вони розстелили перед ними на землі Тору. Страшно. Мій батько казав, що кожну книжку, яка тільки-но впаде, треба цілувати. Навіть якщо це збірник кухонних рецептів, чи книжка для дітей, чи казки, чи п'єси, чи романи. Навіть якщо це незаповнені щоденники. А потім вздовж шеренги пройшов Генерал і наказав усім плювати на Тору, а хто так не зробить, тому обіцяли розстріляти всю сім'ю». - «Це неправда», - сказав Дєд. «Правда», - відповіла Августина, і шо мене здивувало - вона не плакала, хоча я і розумів, шо у її скорботі є такі місця, які прикриті не тільки маскою її очей. «Першим стояв швець Йосиф. Солдат зі шрамом сказав йому „плюй" і притиснув пістолет до голови Ребеки. Вона була його донькою і моєю доброю подругою. Он там ми з нею фали в карти, - сказала Августина і знов показала рукою в темряву, - і ще ми з нею переказували одна одній історії про хлопців, у яких були закохані, за яких збиралися вийти заміж». - «І він плюнув?» - запитав Дєд. «Так, плюнув, але далі генерал наказав, щоб він ще й став на неї». - «І став?» - «Став». - «Він став на Тору», - переклав я герою. «А далі у шерензі стояв Ізя. Я ходила до нього додому, он туди, - і вона знову показала пальцем у темряву, - він учив мене малювати. Ми часто засиджувалися допізна, малювали, сміялися. Інколи вечорами танцювали під платівки мого батька. Він був моїм великим другом, і коли його жінка народила дитину, то я бавила її, як свою. Солдат із блакитними очима і йому наказав „Плюй!” і всунув дуло пістолета до рота Ізиній дружині, ось так», - і вона всунула пальця до рота, наче дуло пістолета. «І він плюнув?» - спитав Дєд. «Плюнув». - «Плюнув», - переклав я герою. «А далі генерал наказав йому проклясти Тору І цього разу вставив пістолет до рота Ізиному синові». - «І він прокляв?» - «Так. А потім генерал ще змусив його рвати Тору руками». -«І шо, рвав?» - «Так. А потім Генерал підійшов до мого батька». Було дуже темно, але я побачив, шо Дєд закрив очі. «Генерал сказав: Плюй!» - «І він плюнув?» - «Ні», - сказала вона, і сказала це так, ніби це було слово із зовсім іншої історії, а у цій історії було неважливим. «Плюй! - сказав Генерал із білявим волоссям». - «А він не плюнув?» Вона нічого не сказала, тільки заперечливо похитала головою. «Тоді він всунув дуло пістолета в рот моїй мамі і сказав: Плюй, бо…» - «Ні», - прошептав герой самими губами. «Генерал сказав: якщо ти не плюнеш, то я уб'ю її тут зараз, але батько не плюнув». - «Ну і?…» - спитав Дєд. «І він її убив». Скажу вам, шо найжахливіше в цій історії було те, як швидко вона просувалася. Тобто, не те, як швидко все відбувалося у самій історії, а те, як швидко вона її розповідала і як цю історію не можна було зупинити. «Це неправда», - сказав Дєд, але тільки для себе. «Потім Генерал вставив пістолет у рот моїй меншій сестрі, якій було тоді чотири рочки. Вона дуже плакала. Я це добре пам'ятаю. Плюй, - сказав Генерал, - плюй, а то…» «І він плюнув?» - запитав Дед. «Ні», - сказала вона. «Він не плюнув», - переклав я герою. «Ну, чому ж він не плюнув» - «І тоді генерал застрелив мою сестру. Я не могла на це дивитися, але я пам'ятаю звук, з яким вона впала на землю. Такий звук буває, коли на землю впаде яка-небудь річ. Будь-що». Якби я міг так зробити, то намагався би, шоб більше нічого ніколи не падало на землю. «Я більше не хочу нічого чути», - сказав герой, і з того моменту я йому більше не перекладав. (Джонатан, якшо ти й зараз не бажаєш знати далі, то не читай наступної частини. І не читай, якшо вирішив читати з чистого інтересу - е не дуже поважна причина.) «Потім вони розірвали сукню на моїй старшій сестрі. Вона була вагітна й мала великий живіт, її чоловік стояв у кінці шеренги. Отут вони мали будинок». - «Де?» - спитав я. «Тут, де ми стоїмо. Зараз ми в їхній спальні». - «І як же ти орієнтуєшся?» - «Я бачила, як їй було холодно, хоча на дворі було літо. Вони скинули з неї труси і один з них просунув дуло їй між ноги, а решта сміялися, вони так реготали - я завжди згадую той сміх. Плюй! - сказав Генерал моєму татові, - Плюй!, бо дитини не буде». - «І він плюнув?» - питав Дєд. «Ні, не плюнув, - сказала вона, - він відвернувся, коли вони у неї вистрелили». «Ну, чому ж він не плюнув?» - запитав я. «Але моя сестра ще жила. Вона валялася на землі, і кричала, і притискала руки до низу живота, звідки валило багато крові, - тоді вони направили дуло їй в рот. Плюй! - кричав Генерал, - а то ми її не застрелимо. Будь ласка, - попросив батько, - тільки не так. Ні, плюй! - повторив Генерал, - а то ми лишимо її конати тут надовго». - «І він же плюнув?» - «Ні, не плюнув». - «І?» - «І вони її не застрелили». - «Ну чому? - запитав я, - чому він не плював? Він був таким релігійним?» - «Ні, сказала вона, - у Бога він узагалі не вірив». - «Тоді він був дурень», - сказав Дєд. «Ви помиляєтеся», - відповіла вона. «Ні, це ти помиляєшся», - сказав Дєд. «Ні, помиляєтеся ви», - казала вона. «А далі?» - не вгавав я і мушу зізнатися, мені стало миттєво соромно за таке своє запитання. «Тоді він направив пістолета у голову моєму батькові і сказав: Плюй, і тоді ми уб'ємо тебе». - «І тоді?» - запитав Дєд. «І тоді він плюнув». Герой відійшов від нас на кілька метрів, він наколупав болота і склав його до целофанового пакета «Зіплок». Пізніше він зізнався мені, шо це для його бабки, якшо він їй колись зізнається, шо їздив у нашу подорож. «Ну, а ти? - спитав Дєд, - де була тоді ти?» - «І я була там». - «Де? Як тобі вдалося втекти?» - «Я сказала вам, що моя сестра була ще жива. Вони вистрелили їй у живіт і кинули он там. Вона почала повзти звідти. Вона не могла йти, але спиралася на руки. За нею тягнувся закривавлений слід, і вона боялася, що вони її за ним знайдуть». «Вони потім убили її?» - питав Дєд. «Ні, вони тільки стояли й сміялися, коли вона повзла. Я точно пам'ятаю, як вони сміялися. Отак, - і вона розсміялася у темряву, - ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА. А всі гої дивилися на неї з вікон, а вона їх кожного просила: Поможіть мені, поможіть, я вмираю». - «І помогли?» - питав Дєд. «Ні, вони всі відверталися й відступали від вікон. Але я не можу їх звинувачувати». - «Чому?» - запитав я. «А тому шо, - відповів Дєд, - якби вони помогли, то розстріляли би і їх, і їхні родини». - «Я би все одно засуджував їх», - сказав я. «А ти би могла їх вибачити?» - спитав Дєд Августину. Тоді вона закрила очі, давши зрозуміти, шо ні, простити їх вона не може. «На її місці я би теж бажав, шоб мені прийшли на допомогу», - сказав я. «Ага, - сказав Дєд, - але сам би ти ніколи не поміг, якби за це вони убили б тебе й твою сім'ю». (Я думав про це багато разів, а потім і я зрозумів, шо він був правий. Досить подумати тільки про Ігорчика -і я би теж відвернувся і відійшов від вікна.) Бачити ставало все важче, оскільки настала глибока ніч, а довкола не було жодного штучного освітлення; ми вже точно не мали змоги бачити один одного, а тільки чули голоси. «А ти би їм простив?» - обернувся я до Дєда. «Так, - сказав він, - я би попробував». - «Ви так кажете, тому що не можете уявити, як це все було», - сказала Августина. «Я можу». - «Ні, - сказала вона знову, - такі речі неможливо уявити, їх або бачиш, або ні. Після таких речей уявляти вже нічого не можна».