Все ясно

«Я ніколи не їздила в них», - сказала жінка, про яку ми продовжували думати, як про Августину, хоча й знали, шо вона не Августина. Дєд на це голосно зареготав. «Що там такого веселого?» - запитав герой. «Вона ніколи не їздила в автомобілі». - «Що, справді?» - «Тут нема чого боятися», - сказав Дєд. Він відкрив для неї передні дверки й торкнувся рукою сидіння, демонструючи, шо в ньому нема нічого поганого. Нікому і в голову не прийшло оскаржувати її право сидіти спереду, і не тільки тому, шо вона була дуже літня жінка і багато чого пережила, а тому, шо вона вперше їхала автомобілем, а всі ж знають, шо коло шофера місце найзручніше. Герой потім сказав мені, шо це місце називають місцем наводчика. Так шо Августина в нас стала наводчицею. «Ви ж не будете їхати дуже скоро?» - спитала Августина. «Нє-а», - сказав Дєд і запхав своє черево під руль. «Переклади їй, що автомобілі - це дуже безпечний вид транспорту і їй не потрібно ні про що хвилюватися». «Машини, взагалі-то, дуже безпечні засоби пересування, - видав я Августині, - деякі з них навіть мають укріплені зони й подушки безпеки; правда це авто їх не має». Думаю також, шо Августині не сподобався звук врумм, який видала машина, бо вона на це видавила пронизливий крик. Дєд заглушив мотор. «Я не можу їхати», - сказала вона.

І шо ж ми зробили? Ми їхали на машині за Августиною; а вона йшла собі по дорозі, (їй склала компанію псина: Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біг за жінкою, так шо нам вже не треба було нюхати псячі пукання в салоні.) Августина сказала, шо до місця всього один кілометр, і шо вона зможе туди дійти пішки, і шо ми встигнемо доїхати туди ше до настання темряви - і все побачимо. Мушу вам сказати, шо це дуже дивне відчуття - їхати за кимось, хто іде, та ше й коли йде Августина. Вона могла -йти тільки по кілька десятків метрів, а потім ставала віддихатися. Коли вона віддихувалася, Дєд спиняв машину і вона сідала на місце наводчика, і сиділа доти, доки вже могла рухатися далі.

«У тебе є діти?» - запитала вона Дєда, коли сиділа й черговий раз набиралася повітря. «Ясно шо є, - сказав я, - наприклад, я його внук». Сказавши це із заднього сидіння, я відчув себе страшенно гордим, тому шо це було вперше, коли я сказав це вголос, я був впевнений, шо і Дєд теж відчув Себе гордим. Вона весело засміялася: «Я цього не знала». «У мене двоє синів і одна донька, - сказав Дєд, - Саша - це син мого старшого сина». - «Саша», - прошепотіла вона, ніби намагаючись почути, як звучить моє ім'я, якшо його вимовляти. «А у тебе вже є діти?» - спитала вона мене, і я засміявся, тому шо подумав, шо це дуже дивне питання. «Він ше дуже молодий», - сказав за мене Дєд і поклав руку мені на плече. Я зрозумів, шо відчувати його дотик дуже приємно і шо його руки теж можуть випромінювати любов. «Про що ви розмовляєте?» - спитав герой. «А у нього є діти?» - «Та от вона хоче знати, чи в тебе є діти», - сказав я герою, думаючи, шо він теж зараз розсміється, але він не сміявся. «Мені щойно двадцять», - відповів він. «Нє-а, - переклав я, - в Америці не прийнято заводити дітей». Потім я розсміявся, бо зрозумів, шо за дурню зморозив. «А батьки в нього є?» - запитала жінка. «Ну, так, - сказав я, - але в нього мама професійно працює, а тато ніяк не може звикнути готувати вечерю». - «Так, світ завжди змінюється», - зробила висновок вона. «А у вас є діти?» - спитав я. Дєд так глянув на мене, шо я зрозумів, шо мені ліпше скоріше стулити пельку. «Можеш на це не відповідати, - сказав він їй, - якшо не хочеш». - «У мене є маленька дівчинка», - сказала вона, і я вдруге вже зрозумів, шо це кінець розмови. Коли Августина йшла, то вона не могла рухатися просто так. Вона, наприклад, піднімала маленькі камінці й викидала їх убік, з дороги. І якшо вона бачила якесь сміття, то робила з ним те ж саме. Якшо на дорозі нічого не було, то вона шукала каміння за декілька метрів спереду, і якийсь час копала його ногою поперед себе, доки не знаходила іншого. Такі її маневри з'їдали масу часу, і тому ми рухалися дуже повільним темпом. Я міг собі уявити, як такий рух фруструє мого Дєда - раз, тому шо він зі всьої сили впивався руками в руль, а два - бо він сам сказав: «Як мене фруструє така ходьба. До темна ми не доберемся».

«Та ми вже близько, - багато разів говорила Августина, - от-от, вже скоро». Ми з'їхали за нею з дороги й рушили в поля. «Хіба ж так можна?» - не втерпів Дєд. «А хто нам заважає?» - відповіла вона, показуючи пальцем, шо довкола не видно ні душі. «Вона говорить, шо нам ніхто не заважатиме», - сказав я герою. Він витягнув свою фотокамеру і сидів в передчутті багатьох знімків. «Тут нічого не росте, - сказала вона, - ці поля навіть нікому більше не належать. Просто земля. А кому вона треба?» Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біг галопом в затінку нашої машини, і здалеку якось нагадував символ «Мерседеса».