Все ясно

Я прикинув, шо це може сподобатися герою, але сказав це не для того, шоб йому сподобатися. Я висловився чистосердечно. «А далі? - спитав я, - якшо ми її найдемо?» Герой впав у роздуми: «Я не знаю, що далі, я би хотів їй якось подякувати». - «За спасіння свого діда?» - «Звичайно». - «Це буде офігєнно, правда?» - «Прошу?» - «Ну, коли ми її знайдемо». - «Якщо ми її знайдемо». - «Та знайдемо ми її!» - «Навряд чи», - сказав герой. «Так нашо ж тоді шукати?» - знову спитав я, але він не встиг відповісти, бо я знову запитав, - а як ви знаєте, шо її звати Августина?» - «Я так думаю, хоча напевне не знаю. Отут на звороті, бачите, є кілька слів, написаних рукою мого діда, так мені здається. А можливо, й ні. Це на ідиш. Тут написано: ми з Августиною, 21 лютого 1943 року». - «Майже неможливо розібрати». - «Так і є». - «А звідки ви знаєте, шо це про дівчинку, а не про двох других на цьому фото?» - «Я не знаю напевне». - «Це дивно, так? Дивно, шо він згадує тільки про неї. Ви думаєте, він закохався в неї?» - «Прошу?» - «Ну, він же згадує тільки її». - «Ну то й що?» - «Так, він же, певно, закохався у неї?!» - «Дивно, що ви про це подумали. Напевно, ми думаємо подібно». (От, дякую, Джонатан!) «Я також доволі багато думав про це, хоча жодних підстав думати так у мене не було. Йому було вісімнадцять, а їй, напевне, з п'ятнадцять. І він щойно втратив жінку й доньку, коли нацисти прочісували штетль». - «Трохимбрід?» - «Так. До того ж, я не знаю, чи напис стосується саме цієї фотографії. Це може бути якась чернетка». - «Чернетка?» - «Ну так, непотрібний шматок паперу, на якому пишуть будь-що». - «Ага». - «Тобто я насправді не маю жодних підстав так думати. Це настільки неправдоподібно, що він міг бути в неї закоханим. Але хіба на цій фотокартці немає нічого дивного? Хіба між ними не проглядає жодної близькості, попри те, що вони не дивляться одне на одного? Вся справа в тому, як вони намагаються не дивитися одне на одного. Тримаються на відстані. Це справляє враження, хіба ж ні? А його слова на звороті фото». - «Та-аа». - «І те, що ми обоє подумали, що він міг бути в неї закоханий, це також дивно». - «Та-аа», - знов сказав я. «Якась частина мого єства прагне, щоби він кохав її, а інша - ненавидить саму думку про це». - «А шо це у вас за частина така, шо ненавидить, шоб він її любив?» - «Ну що ж, про деякі речі краще думати, як про щось таке, чого не можна змінити». - «Я не можу доглупати. Він же оженився на твоїй бабці, - отже, шось мало змінитися?» - «Але це зовсім інше. Тому, що це моя бабця». - «Але твоєю бабкою могла би бути й Августина». - «Ні, але вона могла би бути бабцею когось іншого. І, наскільки я знаю, вона таки нею стала. Вона могла мати дітей і від нього». - «Не говори так про свого діда». - «Ну, але ж я знаю, що в нього й раніше були діти, то чому я не можу цього припустити?» - «А шо, як ми знайдемо твого брата?» - «Ні, не знайдемо». - «А як ти взагалі отримав це фото?» - спитав я, притискаючи картку до скла машини. «Моя бабуся передала її моїй мамі два роки тому і сказала, що це сім'я, яка врятувала діда від нацистів». - «А чого тільки два роки тому?» - «Що ви маєте на увазі?» - «Шо таке сталося, шо вона вирішила віддати її мамі?» - «А, тепер розумію, про що ви. На те у неї були власні причини». - «І шо за причини?» - «Я не знаю». - «А про помітку на звороті ти її питав?» - «Ні, ми нічого не могли її про це розпитати». - «А чого?» - «Вона зберігала це фото більше п'ятдесяти років і якби хотіла нам щось про це сказати, то вже би давно сказала». - «Ясно». - «Я навіть не сказав їй, що їду в Україну. Вона думає, що я все ще в Празі». - «А це нашо?» - «її спогади про Україну не найкращі, її штетль, Колки, знаходиться всього за кілька кілометрів від Трохимброда. Думаю, що ми й туди повинні поїхати. Але вся її родина була винищена, всі - мати, батько, сестри, дід і бабця». - «А її так само українці врятували?» - «Ні, вона виїхала ще перед війною. Вона була молода і зоставила сім'ю». Вона зоставила сім'ю. Я записав це в своєму мозку. «Дивно, - сказав я, - шо ніхто не врятував її сім'ю». - «Нічого дивного в цьому немає. Українці на той час до євреїв ставилися дуже зле. Майже так само, як і нацисти. То був зовсім інший світ. На початку війни багато євреїв хотіли стати нацистами, щоб порятуватися від українців». - «Та ну, це неправда». - «Ні, це правда». - «Я не можу повірити в те, шо ти говориш». - «Почитай книжки по історії». - «Про це не пишуть». - «Ну звісно, але так все й було. Українці завжди ставилися до євреїв жахливо. Так само, як і поляки. Послухай, я не бажаю тебе образити. Тебе всі ці речі зовсім не стосуються. Ми говоримо про події п'ятдесятирічної давнини». - «Я все-таки думаю, - сказав я герою, - шо ти помиляєшся». - «Ну, я тоді просто не знаю, що сказати». - «Скажи, шо ти помиляєшся». - «Не можу». - «Ти мусиш».