Все ясно

«Таке питання, - сказав я, - як ти думаєш, в Україні класні дівчата?» - «Ну, я не так вже й багато їх бачив, з того часу поки я тут». - «А такі дамочки, як ця в Америці є?» - «Щонайменше такі». - «Та, я про це чув. А мотоциклів в Америці багато?» - «Ну, звісно ж». - «А факси є?» - «Та всюди». - «А у тебе факс є?» - «Ні, це минуща техніка». - «Шо таке минуща?» - «Застаріла. Бавитись із папером - це виснажує». - «Виснажує?» - «Ну, набридає». - «Я розумію, шо ти хочеш сказати. Треба бути сучаснішим. Я більше не буду користуватися папером. Він мене робить занудним». - «З папером стільки клопоту». - «Ага, багато клаптів і шматків, і спати хочеться весь час». - «Ше одне питання. Чи дійсно більшість молодих людей в Америці можуть їздити на таких грандіозних машинах як „Лотус Еспрі V8 Твін Турбо"?» - «Ні, не зовсім так. Наприклад, у мене тільки гімняна «Тойота». - «Вона шо коричнева?» - «Ні, це лише такий зворот». - «Як машина може бути зворотом?» - «Просто в мене не машина, а кавалок лайна. Вона смердить, як лайно, і виглядає, як лайно». - «А якшо стати класним бухгалтером, то можна купити собі суперову машину?» - «Звісно, вочевидь тоді можна купити, фактично, все чого забажаєш». - «А яка тоді жінка потрібна класному бухгалтеру?» - «Та хто його знає». - «У неї мають бути потужні цицьки?» - «Ні, точно сказати я не можу». - «Ну, все-таки напевно так». - «Цілком». - «Я це обожнюю. Я обожнюю великі цицьки». - «Але ж є багато бухгалтерів, і при тому багато справді добрих, у яких жінки просто потвори. Це, власне, від того не залежить». - «Якби Джон Холмс був першорядним бухгалтером, то він міг би оженитися на будь-якій жінці, яку би захотів, так же?» - «Цілком можливо». - «Мій член дуже великий». - «Це о'кей».

Після вечері в ресторані, ми повернулися назад до готелю. Наскільки я знаю, це був досить навіть такий собі готель. Без басейна і без дискотеки. Коли ми відкрили двері в номер героя, я думав, він засмутиться. «Гарна кімната», - сказав герой, бо він припустив, шо я передбачу його реакцію. «Так, це готель для самого лише спання». - «В Америці таких просто нема!» - приколовся я. «Нема», - відповів він і ми зареготали. Ми чули себе друзями. Вперше навіть не пам'ятаю за скільки часу мені стало зовсім класно. «Коли ми підемо у свій номер, ти не забудь потарбати, чи двері добре закриті, - сказав я, - не хочу тебе зробити замороженим від страху, але тут є повно несимпатичних людей, які не проти взяти в американця шо-небудь без дозволу або й викрасти його самого. На добраніч». Герой знову засміявся, але на цей раз він сміявся, бо не знав, шо я не приколююся. «К ногє, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший», - скомандував Дєд, але псина не бажала відставати від дверей. «К ногє!» Ноль реакції. «К ногє!» - знов закричав Дєд, але псина не змінила своєї дислокації. Я робив спроби їй заспівати, бо вона завжди на це відгукується, особливо коли я співаю «Біллі Джин» Майкла Джексона: «вона просто дівчинка, яка вірить, шо я єдиний». Ніякого руху. Псина тільки притисла морду до героєвих дверей. Дєд спробував забрати її силою, але вона почала плакати. Я постукав, і на порозі з'явився герой із зубною щіткою в роті. Я сказав йому: «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший-буде спати сьогодні з тобою», - хоча знав шо така операція від початку приречена на провал. «Ні», - відповів герой і більше нічого. «Але вона не відійде від твоїх дверей», - сказав я. «Тоді нехай спить у холі». - «Це було б дуже добре з твого боку». - «Мене це не цікавить». - «Тільки на одну ніч». - «Однієї буде забагато. Ця собака мене загризе». - «Ну, це навряд». - «Вона у вас просто божевільна». - «Так, я не можу заперечувати цей факт - вона скажена. Але вона й вірна». Правда, я знав, шо це не допоможе. «Послухай, - сказав герой, - якщо ця собака хоче спати в кімнаті, то я із задоволенням переночую в холі. Але якщо вже я в кімнаті, то в кімнаті тільки я». - «А може, б ви з нею спали і холі удвох?» - запропонував я.

Після того, як ми з Дєдом залишили героя і нашу псину відпочивати: героя в номері, а псину в холі - ми спустилися в бар, шоб випити горілки. Дєд запропонував це сам. Чесно кажучи, сам на сам із ним я чув себе некомфортно. «Він хороший хлопака», - сказав Дєд, а я не міг вкурити, чи він мене допитує, чи повчає. «Ага, ніби непоганий», - відповів я. Дєд провів рукою по своєму обличчі, шо за день вкрилося щетиною. І тільки тоді я помітив, як дрижать у нього руки - вони дрижали цілий день. «Нам треба дуже оперативно допомогти йому». - «Та, було б непогано», - сказав я у відповідь. «Мені б дуже хотілося знайти ту Августину», - сказав Дєд. «І мені», - підтакнув я.