З часів неволі. Сосновка-7

З Володимиром Юрківим я познайомився іще в перші дні свого перебування в концтаборі. Це був чоловік середнього зросту, мав 35–40 років, із світло-сірими ясними очима. Ніс трохи кирпатий, наче невеличкою картоплиною. Чиста біла шкіра, русяве волосся і високе-високе чоло. Його поділяли на рівні горизонтальні смужки три борозенки, що починалися із самого правого краю і йшли до лівого краю чола. Широкий у плечах. Загалом — здорової статури чоловік. На ньому темно-синя куфайка, чорні в’язенські штани з грубої бавовняної тканини й кирзові чоботи. На голові — така ж темно-синя в’язенська ватяна крилатка. У гурті ми вже кілька разів зустрічалися. Він казав розумні речі, і я хотів з ним докладніше побалакати. Все не випадало нагоди. Цього разу я йшов з Віруном до Юрківого барака в надії його там застати, а тим часом дорогою просив Віруна організувати мені зустріч з нашими союзниками. Спочатку з тямущим литовцем.

— Добре, я організую, — запевнив Вірун. — У мене є знайомий литовець із зеленої армії.

— Що це означає?

— Зеленою армією в Литві називають повстанців. Часом цю армію ще називають “лісовими братами”.

— Степане, підбери ще по одному естонцеві та латвійцеві для знайомства на ближчий час.

— Я вже підібрав. Якщо ти не проти, то з естонцем можна зустрітися в неділю.

— У неділю? Підходить. Після обіду.

— То я вже піду, ти знаєш, де секція і ліжко Юрківа, знайдеш сам.

Вірун повернувся і швидко пішов засніженим трапом повз барак. Я зайшов до секції Юрківа. Той саме читав журнал “Вітчизна”. Я привітався й запитав, що цікавого він там читає.

— Велику літературознавчу статтю Миколи Жулинського. — Знаєш, — каже, — Жулинський розумний чоловік і коли б не рамки соціялістичного реалізму, то був би добрий автор.

— Загальна національна біда — розумних людей система ламає і примушує писати облуду. Проте, пане добродію, коли б ви могли відкласти журнал на потім, я хотів би запропонувати вам подихати свіжим повітрям, як ви дивитеся на таку пропозицію?

— Зовсім не проти. Ходімте.

Ми вийшли, і після короткого обміну буденними новинами я попросив Юрківа розповісти мені про його справу.

Як виявилося, Юрків з Тернопільщини, з Теребовлянського району. Він вчинив атентат, тобто за завданням організації убив міліціонера. Історія така. Цього міліціонера прислали 1948 року зі Східної України до Теребовлі і закріпили за їхнім селом. (Його попередника було вбито за те, що убив одного місцевого.) Село жило як? Удень працювало на ланах і городах, хтось щось будував чи майстрував, а вночі до когось приходили повстанці, щоб довідатися про рух чекістських груп і червонопогонників, дізнатися про новини щодо діяльности сільської влади, між тим — попоїсти, взяти харчів, може, змінити білизну. Хтось із села йшов до лісу віднести повстанцям харчів та розповісти новини. Червонопогонники тим часом влаштовували засідки. До лісу вони боялися заходити, а чатували в кущах десь на узліссі, як би перестрінути і несподівано обстріляти тих, які йшли до села. Це було важливо. Тому селяни уважно спостерігали за селом і всім навколишнім тереном. І лишень помічали появу незнайомих людей, так негайно сповіщали повстанцям. Місцеві в свою чергу робили засідки на червоних.

Щоб краще контролювати село, чекісти засновували агентуру. Приїздили вони великою групою в село. Викликали до сільради різних селян — і чоловіків, і жінок. Одних примушували писати заяву про вступ до колгоспу, інших допитували, чого не сплатили натурального податку, третього шантажували: мовляв, ми знаємо, що твій син зі зброєю у лісі. Якщо не будеш нам допомагати, то виселимо в Сибір. На четвертого накидалися: “Скажи: до кого приходили бандити?” Якщо той казав, що не знає, то вони били його і потім всього в гулях і синцях викидали з сільради геть.

Хтось не витримував і погоджувався доносити на повстанців. Котрийсь із них намагався їх дурити й не доносив, інший плів небилиці на голову сільради та голову колгоспу, щоб посіяти між ними та до них недовіру, а траплявся й такий, що доносив про все, що знав.

Після такого наїзду на село, селяни довго переповідали про зміст розмов із совітами. Проте в селі достеменно не знали, хто витримав, а хто зламався. Правда виявлялася поволі і тяжко. Наступного наїзду совіти знову викликали до сільради з десяток людей. Хто з них був сексотом, люди не знали. Обізнаність чекістів вказувала на те, що в селі є сексот. Недовіра між людьми зростала. Почастішали арешти й провали.