Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

— Такого виходу хочуть не українці, а жменька одщепенців та німецька агентура в особах Бандери, Стецька та ще десятка гітлерівських посіпак. Я трохи познайомився з вашою справою. Ви воювали зі зброєю в руках проти нашої народної влади. Ви думали, що боретеся за самостійність України. Ви й не знали, що вище керівництво ОУН і УПА — це давні агенти гітлерівської Німеччини. Вас просто обдурили: на вашій крові в Україні і на ваших муках у концтаборах вони просто заробляють собі політичні дивіденди та сите життя в Німеччині та Америці. Я знаю: багато з ваших українських націоналістів так засліплені вузьколобим націоналізмом, що готові померти в надії, що їм поставлять пам’ятника за їхню впертість. Марно сподіваються. Пам’ятника їм ніхто не поставить. Вони вже по п’ятнадцять років під нашим керівництвом будують комунізм. Це хіба комуністична партія їм мала б поставити пам’ятники за те, що в тих барачних умовах і на таких харчах вони стільки вклали праці в розвиток соціялістичної економіки. Але наша партія не поставить, бо ж ви запеклі вороги. Того вам призначили долю таку, яку потрібно: за життя — праця, після смерті — забуття. На ваших могилах немає прізвищ. Там тільки номери справ. Справи партія час від часу чистить. Не того, що ми боїмося, щоб до них не заглянув хтось чужий. Такого ми не боїмося. Наша влада міцна. Сфера поширення у світі соціялістичних ідей постійно розширюється і розширюються наші комуністичні впливи на всі світові справи, отже, наша справа перемагає, а ваша безнадійно програшна. А справи чистить партія для того, щоб зменшити кількість непотрібних паперів в архівах. І з другого боку, коли людина померла, її спочатку пам’ятають багато — вся зона і десь там на волі близькі родичі. Через п’ять років її згадують рідко. Через десять років згадують лише вряди-годи, а через двадцять — за нею практично вже й слід простиг. Якщо ж так, то навіщо ж зберігати справи? Немає людини серед живих, немає в пам’яті людській, то навіщо зберігати її в архівних паперах? Не потрібно. Таке майбутнє чекає на всіх українських націоналістів-фанатиків.

Скляр:

— Дякую за відвертість.

— А чого б мені і не бути відвертим з вами? Адже, щоб ви не думали, воно залишається тільки плодом вашої думки і ніяк не реалізується в ділах. А щоб ви ділом нам не шкодили, ми всіх таких, як ви, тотально контролюємо і ви не можете зробити нічого, про що б адміністрація не знала. Ви ж знаєте, що більшість в’язнів колонії відмовилися від боротьби супроти радянської влади і тепер радо допомагають нам її зміцнювати. Ви добре розумієте, що це означає, — продовжував Коломитцев.

Скляр:

— Ще раз дякую за відвертість.

— Це тому, що ваша реакція для мене не має жодного значення. Уявіть собі, що ви зловили мишу в клітку. Чи ви будете її соромитися, чи якось інакше враховувати її ставлення до вас? Ясно, що ні. Бо ви господар клітки і тільки від вас залежить миша, тому вам абсолютно байдуже, що вона там собі думає і як стрибає. Вона для вас — нуль. І ви поводитеся в її присутності так, наче її немає, — навчав Коломитцев.

Скляр:

— Ви мене принижуєте.

— Ну, як може миша принизити, — продовжував Коломитцев, — господаря клітки? До того ж ви, звісна річ, знаєте, що впродовж моєї розмови з вами за вами спостерігає один із моїх добрих прапорщиків і тому, коли б вам і прийшла дурна думка, то здійснити її ви б не змогли, як зрештою, не зможете реалізувати всі інші ваші дурні думки. У взаєминах в’язня з владою є тільки один варіянт розумної поведінки — визнати силу влади і перейти на її бік. Цей варіянт дає життя, всякий інший веде в’язня в тупик.

Мабуть, Коломитцев натиснув під столом сигнальну кнопку, бо без стуку двері відчинилися і на порозі став високий низьколобий прапорщик. Він нічого не вимовив, але вигляд його промовив Коломитцеву готовність до виконання будь-якого наказу.

— Коли ви останній раз сиділи в бурі? — звернувся Коломитцев до Скляра.

— Три місяці тому.

— Що, це вже давно? Скучили за камерою?

Скляр промовчав. І Коломитцев продовжив:

— Почекай, — кинув Коломитцев прапорщику і продовжив говорити до Скляра: — Рапорт старшини Карпова я відкладаю на потім. Якщо у ближчий час порушите режим, то дам подвійний термін шізо. Слухати ваші заперечення, звинувачення чи пояснення з приводу всього того, що я сказав, не вважаю за потрібне. Ідіть і добре подумайте. Прапорщик, виведіть Скляра зі штабу і нехай іде, куди хоче.

— Слухаюсь! — мовив прапорщик і пішов услід за Склярем на вихід зі штабу.

У голові Скляра яскравою кінострічкою пробігали слова Коломитцева. І що більше він думав над ними, то все далі відходили окремі закиди і все яскравіше вимальовувалася добре продумана структура промови, цинічно відвертої, жорстоко антиукраїнської і безжальної до окремої людини.

Що б його придумати? Знайшов Степана Кравчука, переказав йому всю розмову з Коломитцевим і каже:

— А що, як зарізати начальника зони полковника Коломитцева? За нього, курва його мать, розстріляють, але ж не дурно!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Третий звонок
Третий звонок

В этой книге Михаил Козаков рассказывает о крутом повороте судьбы – своем переезде в Тель-Авив, о работе и жизни там, о возвращении в Россию…Израиль подарил незабываемый творческий опыт – играть на сцене и ставить спектакли на иврите. Там же актер преподавал в театральной студии Нисона Натива, создал «Русскую антрепризу Михаила Козакова» и, конечно, вел дневники.«Работа – это лекарство от всех бед. Я отдыхать не очень умею, не знаю, как это делается, но я сам выбрал себе такой путь». Когда он вернулся на родину, сбылись мечты сыграть шекспировских Шейлока и Лира, снять новые телефильмы, поставить театральные и музыкально-поэтические спектакли.Книга «Третий звонок» не подведение итогов: «После третьего звонка для меня начинается момент истины: я выхожу на сцену…»В 2011 году Михаила Козакова не стало. Но его размышления и воспоминания всегда будут жить на страницах автобиографической книги.

Карина Саркисьянц , Михаил Михайлович Козаков

Биографии и Мемуары / Театр / Психология / Образование и наука / Документальное