Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

1941 року, за словами Івана Ільчука, коли йому вже виповнилося двадцять, почалася війна. Німці прогнали москалів, і в село прийшла група націоналістів. Вони скликали село на загальні збори, назвалися націоналістами і розповіли, що настала пора розгортати боротьбу за самостійність України і закликали молодих чоловіків та хлопців іти з ними. Сказали, що по всій Волині починається рух за мобілізацію до боротьби, що всі громадські організації гуртуються навколо ОУН, яка й керуватиме боротьбою. Три хлопці погодились іти з ними. Іван не пішов. А коли дійшла чутка, що німці після проголошення у Львові акта відновлення держави заарештували понад дві сотні українських керівних діячів, Іван з шістьома сільськими хлопцями вирішили створити збройну групу і піти в ліс для боротьби супроти німців. З кількох навколишніх сіл до них пристало ще вісім чоловік. За командира обрали Нестора Джулая, що служив у польському війську і знав військову справу. На чотирнадцять чоловік у них було три німецькі карабіни, дві радянські гвинтівки, трохи набоїв та чотири німецькі гранати. Коли чутка про створення групи та потребу в зброї тишком-нишком поповзла ближчими селами, через родичів вдалося добути в людей — бо то люди завжди таємно зберігали зброю про всяк випадок — ручний радянський кулемет Дегтярьова з цинковим ящиком набоїв, чотири радянські гвинтівки Симонова, п’ять гранат “Ф-1” та три пістолети з набоями. Фактично, селяни озброїли всю групу. Всі більш-менш уміли тримати зброю в руках, але командир узявся їх вишколювати в стрільбі, киданні гранат, тактиці ведення бою, командам (правдивим і фальшивим для обдурювання ворога), діям за командою “розбігайсь” та багатьом іншим прийомам і хитрощам партизанської війни. Ніхто з новобранців у справжньому бою не був, і фактично всі його і хотіли, й боялись. Джулай був розумний чоловік і кмітливий командир. Він знав, що перший бій має надзвичайно велике психологічне значення: коли він пройде без жертв, повстанці набувають віру в себе і сміливішають, коли з жертвами, — це гнітить. Він послав трьох чоловік у розвідку на цілий тиждень, щоб вивчити рух німців на рівненсько-луцькому шляху: як рухаються, на чому, якими одиницями, природні умови для підходу до шляху й відступу тощо.

Розвідка доповіла, що по шляху час від часу рухаються більші й менші колони автомобілів з солдатами та з якимось військовим майном, може, зброєю, і їздить мотоциклетний патруль з трьох осіб: мотоцикліст з автоматом за спиною, солдат з карабіном, що сидить позаду мотоцикліста, і в колясці — сержант чи єфрейтор з ручним кулеметом шмайсером. Усі — в стальних шоломах.

Джулай вигадав пастку. Зрізали з телеграфічних слупів 50 метрів стального дроту, прив’язали один кінець до слупа, найближчого від дороги висотою з метр од землі, а другий кінець — до палиці, і троє чоловік залягло за кущем. Коли мотоцикл під’їхав близько до дроту, двоє різко потягнули за палицю з дротом, мотоцикліст наткнувся на дріт разом із солдатом, що сидів позаду, і вони злетіли з мотоцикла. Мотоцикла рвонуло ліворуч з дороги в глибоку канаву, він гепнувся в лівий край канави й заглух. Стріляти не було потреби, бо зброя повилітала у них з рук, і самі вони були ледве живі. Їм моментально позв’язували руки, забрали зброю, мотоцикл з погнутим переднім колесом затягнули за кущі й прикидали гіллям, зняли дрота зі слупа й потягнули німців до лісу. Там їх добили, зняли одяг та взуття й закопали в землю. Хреста не поставили, щоб не навести на слід. На жаль, ніхто з них не вмів їздити на мотоциклі, бо його не важко було відремонтувати.

Так перший бій відбувся. Молоді бійці перемогли без жодного пострілу. А кожному так хотілося стрільнути, тому пропонували Джулаю німців розстріляти. “Ще настріляєтесь. А тут можна обійтися без гулу, то й зробимо справу тихо”, — наказав.

— Як же ви, пане Йване, їх добили? — запитую його.

— Левку, ви ж вивчали радянський “Боевой устав пехоты”. У ньому є команди: “Коротким — коли!”, “Длинным — коли!”, “Длинным с выпадом — коли!” Радянські гвинтівки мають багнети, отож команду “Длинным — коли!” ми виконали. По кілька повстанців на одного, щоб швидше відправити їхні грішні душі в небо до пекла за злий намір загарбати нашу землю.

— Іване, що вам найбільше запам’яталося з цього першого бою?

— Дві картини. Перша, як, наткнувшись на невидимий для німців дріт, усе полетіло шкереберть: вояки, зброя, мотоцикл. Вони навіть крикнути не встигли. Гепнувшись об тверде покриття дороги, лише глухо стогнали. Думаю що вони на хвильку втратили свідомість. Друга картина: як в їхні напівнепритомні тіла входили багнети.

— В ніч після цього вам не снилися ті німці?

— Ми так були втомилися, що я спав мертвим сном до самого ранку. Перед ранком згадався їхній храп. І я звернувся до Бога: “Здійми, Боже, цей тягар з моєї душі, бо ж роблю я праведну справу. Ти дав українцям цю землю і дав право її боронити. Я це й роблю.”

— Помогла молитва?

— Помогла. Я ще повторив її кілька разів.

— За цей випадок чи за інший?

— За цей. А як би ви, Левку, перенесли перше вбивство?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Третий звонок
Третий звонок

В этой книге Михаил Козаков рассказывает о крутом повороте судьбы – своем переезде в Тель-Авив, о работе и жизни там, о возвращении в Россию…Израиль подарил незабываемый творческий опыт – играть на сцене и ставить спектакли на иврите. Там же актер преподавал в театральной студии Нисона Натива, создал «Русскую антрепризу Михаила Козакова» и, конечно, вел дневники.«Работа – это лекарство от всех бед. Я отдыхать не очень умею, не знаю, как это делается, но я сам выбрал себе такой путь». Когда он вернулся на родину, сбылись мечты сыграть шекспировских Шейлока и Лира, снять новые телефильмы, поставить театральные и музыкально-поэтические спектакли.Книга «Третий звонок» не подведение итогов: «После третьего звонка для меня начинается момент истины: я выхожу на сцену…»В 2011 году Михаила Козакова не стало. Но его размышления и воспоминания всегда будут жить на страницах автобиографической книги.

Карина Саркисьянц , Михаил Михайлович Козаков

Биографии и Мемуары / Театр / Психология / Образование и наука / Документальное