Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

— Думаю, — кажу я, — що ця схема правильна. І ще один аспект. Татаро-монгольська орда Чингізхана та Батухана — це величезна кількість людей. Завдяки своїй рухливості (динамічності) вона була величезною силою. Кочовий спосіб життя давав їй можливість завойовувати величезні простори. Поступово все життя міняється, вони переходять до осілого способу життя і єдина військова система розпадається на окремі ханства (Казанське, Астраханське, Кримське). Північна частина асимілювалася в московитів. Із широченного татаро-монгольського моря виділилася тільки одна територія з явними претензіями на створення незалежної держави — Татарстан. Друга — Крим з претензіями на культурно-національну автономію. Перша територія — наша союзниця, друга — наша велика проблема. Проте саме в московитах найбільше втілився татарський азійський деспотизм та дух вічного прагнення до загарбання чужих земель.

— А що вам, мої молоді друзі, каже про це совітська історія?

— Каже, — відповів я, — що і українці, і білоруси, і росіяни походять з однієї колиски — Київської Руси. Ми це відкидаємо, але глибоких правдивих знань нашої історії ще не маємо. Ми за вашим прикладом протиставляємо себе комуністам, ширше — москалям у всьому: в суспільних ідеалах, у філософських концепціях, у моралі, у релігійній вірі і т. ін. Всюди московським комуністичним поняттям ми протиставляємо свої поняття, оперті на національні традиції, народну мораль, правдиву логіку. Це потрібно передусім для того, щоб провести чітку грань між нами й ними, між окупантами й окупованим українським народом, між ними — деспотами й нами — демократами, між ними — безбожниками й нами — віруючими, між ними — безсовісними й нами — совісливими людьми тощо. Окупаційний комуністичний режим треба зробити в очах народу чимось анахронічним, одіозним. Доки немає можливостей проводити таку просвітянсько-виховну роботу в Україні, отож і підковуємо себе тут у концтаборах.

— Гаразд, хлопці, добре кажете. Гартуйте свої душі, — похвалив нас Пірус. І далі питає:

— А що то за молода група з Донбасу, що її нещодавно привезли? Їхні прізвища Савченко, Покрасенко, Воробйов, Ринковенко… ще хтось? Їх судили ніби шістьох? Судили за демократизаторські мотиви?

— Їх, — кажу, — чекісти налякали націоналістами, то вони тримаються стримано і побоюються ходити з нами відкрито, проте я щовечора проводжу з Савченком по 2–3 години в якомусь темному закутку. Він всім цікавиться, і я про все йому розповідаю.

— За що їх судили?

— Вимагали демократичних виборів. Хотіли, щоб у виборчих округах було по кілька кандидатів.

— З ким іншим з наших він ще спілкується?

— З Трохимом Шинкаруком, — відповів я.

— Ну, це добре.

— А може, — каже Литвин, — і не вельми добре Шинкарук своєю різкістю і категоричністю може відштовхнути.

— Гаразд, перейдімо до іншої теми. Пане Василю, ви вже скільки відсиділи?

— П’ятнадцять.

— Думаєте сидіти ще десять?

— Думаю.

— А може, раніше звільнитеся?

— Ти, Юрку, думаєш, що москалів може раніше шляк трафить?

— А чого б і не припускати!

— Я відчуваю, що своїм розумом і своєю волею прокладаю свій життєвий шлях, але що на цьому хронологічному шляху є моменти, коли в моє життя прямо втручається якась верховна сила. Як ви, Василю, це відчуваєте? Чи не відчували ви чогось подібного в час підпільної боротьби на вашій Тернопільщині? — запитав я.

— Я воював зі зброєю в руках проти окупантів, — сказав Пірус, — з кінця 1944 до кінця 1948 року. За ці роки бачив усього, побував у різних непереливках і набув великого партизанського досвіду. Один приклад. Не знаю, хто відкрив, але в Бучацький район я переніс відкриття і запустив його в діло. Мова ось про що. Бувало, що ми ганялися за чекістами. Частіше ми влаштовували на них засідки. Часто вони за нами ганялися, як правило, у червонопогонників були собаки. Собаки — це біда. Вони давали нашим ворогам велику перевагу. Повстанці шукали різних способів нейтралізації собак: ставили гострі спиці на своїх слідах, посипали сліди тютюном. Потім хтось відкрив, що собача кров відлякує собак найдужче. Тоді нам у ліс із сіл друзі передавали в маленьких пуделках порошок із собачої крови. І ми її випробували. Пішли, власне, побігли гуськом один за одним. Останній потрусив на сліди трошечки цього порошку. Коли собака підбіг й нюхнув, його ніби грім ударив — він піджав хвоста, присів і з переляканими очима почав задкувати. Скільки солдат не смикав і не підганяв іти вперед, собака не пішов. Така затримка була завжди достатня, щоб ми могли відірватися від переслідувачів і зникнути.

— Цікаво! Цікаво! — в один голос вигукнули захоплено ми з Литвином. — Але ж скільки треба було побити собак, щоб наділити кожну групу повстанців пуделком з собачим кров’яним порошком?!

— Та зовсім небагато, — відповів Пірус. — У кожному разі для цього собак вистачало.

— Пане Василю, — питаю його, — а як ви почувалися, наприклад, у бункері?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Третий звонок
Третий звонок

В этой книге Михаил Козаков рассказывает о крутом повороте судьбы – своем переезде в Тель-Авив, о работе и жизни там, о возвращении в Россию…Израиль подарил незабываемый творческий опыт – играть на сцене и ставить спектакли на иврите. Там же актер преподавал в театральной студии Нисона Натива, создал «Русскую антрепризу Михаила Козакова» и, конечно, вел дневники.«Работа – это лекарство от всех бед. Я отдыхать не очень умею, не знаю, как это делается, но я сам выбрал себе такой путь». Когда он вернулся на родину, сбылись мечты сыграть шекспировских Шейлока и Лира, снять новые телефильмы, поставить театральные и музыкально-поэтические спектакли.Книга «Третий звонок» не подведение итогов: «После третьего звонка для меня начинается момент истины: я выхожу на сцену…»В 2011 году Михаила Козакова не стало. Но его размышления и воспоминания всегда будут жить на страницах автобиографической книги.

Карина Саркисьянц , Михаил Михайлович Козаков

Биографии и Мемуары / Театр / Психология / Образование и наука / Документальное