З часів неволі. Сосновка-7

— Вставайте, — негучно крикнув шнир.

— Встаємо, — відповів мій сусіда, навіть не рухнувшись.

Старший чоловік, який спав на нижньому ліжкові піді мною, встав і пішов умиватися. Я всівся на своєму злощасному матраці й заходився кулаком вирівнювати клубки дерев’яних стружок.

— Доброго ранку, пане Левку! Ну, як вам спалося в першу ніч? — привітався Кічак.

— Дякую! Добре.

— Що снилося?

— Нічого. Мені загалом вельми рідко щось сниться. А як ви спите?

— Також добре, — відповів Кічак. — Ходімте до туалету і вмивальника, бо згодом там буде велика черга.

— Ходімте.

У бараці, як розповів мені Кічак, люди різні: тут і наші націоналісти, і повстанці з Прибалтики, і власівці, і українські й російські поліцаї. Поліцаї практично всі — стукачі. Щоправда, із українських поліцаїв активних зовсім мало. Їх просто в час слідства примусили дати підписку на співпрацю з КДБ. Щоб уникнути смерти, вони погодилися на співпрацю, а вже в таборах, коли загроза смерти минула, вони зазвичай до своїх агентурних обов’язків ставляться абияк. І все ж краще їх уникати. Російські поліцаї активніші. Хоча самі зрадили “Великую Россию”, проте в концтаборах запалали любов’ю до цієї Росії і тепер намагаються боротися проти українського націоналізму. Патріотизм цей більше показний, насправді ж вони прислуговуються не стільки з ненависти до нас, скільки за чай, каву чи додатковий пакунок від кума. Однак вони небезпечні.

— Усі ці стукачі, — каже Кічак, — будуть підходити до вас, щоб винюхати щось про людей, про ваш настрій і наміри й донести кадебістові. Майте це на увазі й уникайте їх. Ви знаєте, хто спить під вами?

— Ні, не знаю.

— Це — москаль Михайлов з Криму. На словах критикує владу й комуністів, а насправді — підлий стукач. Це він у робочій зоні побачив у Юрка Шухевича ніж і заклав. Підстеріг, падлюка, як той його ховав і доповів. Юрка схопили і запроторили на три роки до Володимирського централу.

— Ігоре, львівські чекісти вже все про мене знають. Їхні відомості є і в Києві, і в Москві, яке має значення, що на мене донесе якийсь там Михайлов?

— Має. В’язнів, що сидять тихо, не вельми чіпають; а тих, що не відмовилися від боротьби, дуже пресують. І річ навіть не в тому, що пресуватимуть. А в тім, що за посиленого слідкування важко приховувати потрібні зустрічі. А коли думати про серйозну боротьбу, то не обійтися й без таємних зустрічей.

Тим часом ми підійшли до умивальника. Підтримувати цю розмову далі не годилося, і ми змовкли. Почекали, заки підійде черга, вмилися і повернулися до барака. Я поклав своє туалетне причандалля до тумбочки й підійшов до Кічака, який уже взявся, було, за якусь іноземну газету.

— Що це за газета? — допитуюсь.

— Польська, — каже.

— А що, дозволяють одержувати іноземні газети?

З 1958 року дозволили були передплачувати газети і журнали соціялістичних країн. Потім почали обмежувати, а тепер дозволяють передплачувати польські газети — полякам, чеські — чехам.

— А в зоні є поляки й чехи?

— Поляків є кілька. Один — офіцер АКА (Армії Крайової), а ще кілька — громадяни Польщі з Дрогобича. Чехів справжніх у зоні нема, є громадяни Чехословаччини. Це наш Володимир Горбовий. Він знає чеську мову й передплачує чеську газету.

— Пане Ігоре, ви вмієте читати по-польськи?

— Так.

— І по-чеськи?

— Ну, з чеською трохи гірше, проте розбираюся.

— А чого ж цих поляків і Гербового як іноземців не випустила комісія 1956 року?

— Тих, хто служив німцям, повипускали. А ці поляки належали до антикомуністичних формацій. Червона Польща таких також тримає в тюрмах, тож не вимагає їхньої передачі. А Гербовий — українець, Чехословаччина не наполягає на його звільненні, то й не випускають.

— А які польські газети ви читаєте?

— Офіцер АК (його прізвище Познаньчик) дає мені “Kurjer Krakowski”, а другий, Янушевський — “Życie Literackie”. Хоча, їм кажуть, щоб самі читали і нікому газет не передавали. Познаньчик не боїться заборони й дає почитати газету, а Янушевський боїться. Правда, з цим ми домовилися, що я сам братиму з його тумбочки і коли мене спитають, то маю казати, що взяв газету без дозволу Янушевського. Обом погрожують: у разі поширення газет у зоні, заборонять передплату. І я не певен, чи передплатять їм газети на 1962 рік.

— Коли ви розгортаєте газету, то всі стукачі бачать, що вона і не російська, і не українська, то чого ж вони не доносять? — питаю у Кічака.

— Тут є деякі прикриття: газети литовців, латвійців, естонців, молдаван, татар, калмиків також не українською чи російською мовою. З деким з цих людей я підтримую добрі зв’язки, вони приходять сюди, приносять свої газети, і я тримаю їх разом з польськими. Наглядачі й офіцери, окрім російської мови, не знають жодної, тож розібрати в різних “неїхніх” газетах неспроможні. Українські ж стукачі бачать різницю між українськими та російськими газетами, але на латинському шрифті не розуміються, аби відрізнити польську від литовської. Щоправда, вони трохи орієнтуються в назвах газет. То я намагаюся назви не виставляти напоказ, — усміхнувся Кічак.