З часів неволі. Сосновка-7

— Коли нас сюди привезли, тут було зовсім маленьке підприємство, — підхопив Юрків. — Від 1958 року його все розширюють і розширюють. І поступово все більше людей залучають до праці. Тепер не працює біля трьохсот осіб. Скоро ця цифра значно скоротиться. Хоч у зоні завжди буває якась невелика кількість людей, що з якоїсь причини не працює. Так буде й тут. Тепер у зоні приблизно 1800 в’язнів, з них понад сто — з карного контингенту. З них мало хто працює на виробництві. Їх адміністрація влаштовує шнирями (сторожами), прибиральниками на такі роботи, де вони не стільки б працювали, скільки б слідкували за нами й доносили кумові (кум — на в’язенському жаргоні це уповноважений підрозділу МВС з оперативної роботи).

Особливість режиму, що формувався і формується в Мордовії після звезення сюди політв’язнів з півночі і сходу, в тому, що тут спостерігають за кожним зокрема. В Сибіру й на Півночі в’язнів рахували штуками і мало цікавилися, що у кожного під шапкою. Всі були приречені на загибель, ніхто не мав повернутися додому з ув’язнення, і тому не було сенсу заглядати в мозок людини. Тепер інша політика: вже не вбивають, люди, відсидівши строк, повертаються додому. Це робить мордовські табори дещо наближеними до загального суспільства.

Колись ГУЛАГ був окремим царством. Тепер — це частина цілого суспільства. Попередня схема руху людини: заарештували, засудили, відвезли в зону і там після тяжкої праці загнали в землю. Жодного листування і зв’язку з рідними від дня арешту до самої смерти. Родичів залякали, вони не сміли запитувати владу, живий чи неживий і де перебуває їхній батько, брат, син.

Тепер схема руху людини інша: заарештували і передають від рідних передачі та листи, потім судять і перед тим, як відправити до концтабору, дозволяють побачення. З в’язнем концтабору чи тюрми дозволений постійний зв’язок через листи, хоча вельми обмежений і дуже контрольований, та все ж постійний. Отже, людина після арешту не зникає у безвісті, а існує і далі. А відсидівши строк, повертається до рідних, у суспільство. За такої схеми руху в’язня важливо змінити його світогляд, щоб після ув’язнення він не боровся проти влади. Звідси потреба в індивідуальному підході до кожного з них. А з іншого боку, це стало можливим внаслідок зменшення політичного контингенту.

— Як ви вважаєте, скільки було і скільки тепер є політичних в’язнів? — поцікавився я.

— До 1954 року було 23–25 мільйонів, — пояснив Гербовий. — Саме до такої цифри ми прийшли шляхом вивчення різноманітної інформації. У концтаборах сиділа вся японська квантунська армія, а це майже 7 мільйонів. 1954 року випустили по амністії багато поліцаїв і власівців. 1955 року до 10-річчя закінчення Другої світової війни зробили другу амністію і знову випустили величезну кількість власівців і поліцаїв. До Москви приїхав був канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер. Він вирвав ув’язнення німців, заодно випустили військових і з інших західних країн, що були в німецькій армії: бельгійців, поляків, італійців та інших військовослужбовців, що сиділи за війну.

Комісія Президії Верховної Ради, що працювала після 1956 року, звільнила кілька мільйонів. Тепер вважаємо, що політв’язнів буде трохи більше двадцяти тисяч. Із поліцаїв залишилися ті, в кого є прямі вбивства. Залишилися також ті, хто мав якесь відношення до німецької розвідки. Із націоналістів (наших і прибалтійських) залишилися ті, хто не покаявся…

— Вам, пане Левку, — сказав Скляр, — мабуть, після вузьких камерних стін концтабір видається широким простором і великою свободою, а тим часом умови зовсім нелегкі, тобто адміністрація одним полегшує сидіння, до інших ставиться нейтрально, а ще інших тисне. До якої категорії ви потрапите, це залежить і від характеристики Львівського КДБ, і від тутешньої вашої поведінки.

— Яка суттєва різниця в умовах для кожної з цих трьох категорій? — запитую.