З часів неволі. Сосновка-7

В історичному плані це нове явище. Дивітеся: наша перша у XX сторіччі національно-визвольна війна була нашою національною справою. Дух часу імперський. Імперіями були Англія, Франція. Німеччина прагнула стати імперією. Імперія — нормальне політико-правове явище. Тому великі держави не хотіли допомагати українцям вийти з-під влади московської імперії. І московським шовіністам удалося під новими гаслами і новими державними символами придушити УНР і зберегти імперію.

У час Другій світовій війни український національно-визвольний рух не мав шансів на перемогу, бо світ чітко поділився на два надпотужні блоки: німецьку і московсько-англо-американську коаліцію. На тлі цих гігантів українські національно-визвольні сили були явно недостатні, щоб вивести Україну з-під влади Москви — основну складову московсько-англо-американського блоку. Дух націоналізму, що став політичною прикметою нашого часу, хоч і був активізований Другою світовою війною, все-таки в час боротьби ОУН-УПА не міг сягнути в Україну з заходу конкретною допомогою УПА крізь московську імперську залізну завісу.

Друзі погоджувалися з моїми судженнями.

Черга наближалася до вікна з потравою. Ми з мисками, повними супу, сіли за стіл. Переважно суп бував літеплий, а цього разу не встиг прочахнути і обпікав губи. У ньому були подрібнені ячні крупи (січка) і кілька кусочків картоплі. Жодного натяку на жир чи якусь приправу. Ми з Віруном поколотили юшку в мисках, вкусили хліба й повільно почали жувати. Боровницький підніс ложку до рота, скривився та й вилив назад.

— Бурда. Пійло. Та хоч би крупів було більше, а то на всю миску три-чотири ложки, а решта — сива вода!

— Що, Юзю, — питаю, — не лізе?

— Не лізе. За кого вони нас мають?! Та люди для телят кращу бурду варять! А ми ще маємо працювати.

— Їж, — радить Вірун, — бо ж у тумбочках тільки олія, більше нічого немає.

— Здається, на другу страву — локшина. З’їм локшину, залишу трохи хліба і в бараці закушу з олією, — скривився Боровницький.

— Першу страву, — кажу, — треба їсти, бо шлунок зіпсуєш.

— Його швидше зіпсуєш таким телячим пійлом, — не погоджувався Боровницький.

— Уже б пора звикнути.

— Як можна звикнути людині до нелюдських, а свинячих харчів?!

— Голод привчає.

— Юзю, не звертай уваги на те, що їси, — править своєї Вірун. — Ми з Левком часто ходимо в їдальню разом, за розмовою не помічаємо, що їли, виходимо з їдальні й питаємо один одного, що було на перше, бо з’їли механічно.

— Я не звик так ставитися до їжі, — протягнув розчаровано Боровницький.

— Голод привчить.

Коли ми вийшли з їдальні, я розповів друзям епізод, який навчив мене їсти все, що може перетравити людський шлунок.

Наприкінці 1944 року мене мобілізували до Червоної Армії. Взимку 1945 року привезли до Житомира до 93-го піхотного полку і почали готувати до війни. Дали п’ятикілограмовий автомат ППШ, кілограмів десять набоїв, і цілий день зранку до вечора — біг, стрільби, лягай, поповзом, короткими перебіжками вперед, наступ, відступ… Приводять роту на вечерю, дають у картонній мисці трошки жовтого ріденького горохового пюре.

Хтось гучно мовив: “Дрисня!”

Справді жовте ріденьке горохове пюре геть нагадувало дитячу біду. Слово “дрисня” зачепило мене якось надто гостро. Я не міг піднести до рота жодної ложки і встав із-за столу, не ївши. З’їв лишень пайку хліба з коричневою бурдою, яку чомусь називали чаєм. Від півночі до снідання кишки бурчали. На другий і третій вечір було те ж пюре. Я не їв. Кишки бурчали, ніби переверталися в животі, трохи поболювали і просили їсти. На четвертий вечір я витіснив із голови неприємне слово і з’їв пюре. Згодом розсмакував і тепер вважаю за одну з кращих страв.

— Це ж не життя. Це існування на межі голоду. І вони, шляк би їх трафив, опускають нас на такий тваринний рівень! — не вгавав Боровницький.

— Що ж, стараймося бути людьми і на тому рівні!

* * *

Узимку короткі дні і довгі ночі. Коли йшли на вечерю, надворі було темно, хоч око виколи. І тільки жовтуваті електричні лампочки на поодиноких високих стовпах освітлювали трап до їдальні. Повечеряли, і невеликим гуртом подалися в кінець бараків.

— Заспіваймо! — запропонував Кравчук.

Ідея всім сподобалася.

Стали колом поодаль крайнього барака. Віяв холодний вітер, і час від часу сніжинки били в обличчя та залітали за комір. Ми щулилися. Ставали боком до вітру, підіймали тоненькі вузенькі ковніри куфайок та бушлатів, обтягували поли тугіше навколо себе, ближче тулилися один до одного й співали:

Ой чути, чути — гармати били,
Ой чути, чути, як ревуть.
Там битим шляхом за Україну
Січові стрільці в бій ідуть.
Прощає мати свою дитину,
Прощає брат свою сестру,
Сам від’їжджає на війну.

Співали “їхав козак на війноньку”, “Гей хлопці-молодці, сідайте на коні…” І пісні об’єднували нас у щось могутнє, одне-єдине. І відступав колючий дріт. І були ми у своїй країні десь там на волі, над Дніпром.