З часів неволі. Сосновка-7

— У зв’язку з поліцаями-сексотами. Якщо він без серйозної загрози життю погодився на співпрацю, то тут оцінка ясна — він негідник. А коли загроза життю була реальна, він душею справді проти співпраці, але під тиском реальної загрози смерти все-таки погодився на співпрацю, то тут виникає ускладнення якраз з огляду на Святе Письмо. Святе Письмо каже, що не є гріхом те, що зроблене під загрозою. Людина не зобов’язана виконувати обітницю, яку змушена була дати під примусом, тобто сама обітниця не є обітницею. І ясна річ, примус має бути реальною загрозою життю, а не так собі абиякенька погроза.

— З огляду на таку засаду Святого Письма можна виробити собі філософію, яка дозволятиме будь-яке крутійство і політичну проституцію.

— У моральних засадах, що їх сповідує народ, закладені ідеальні зразки поведінки, а не середньо статистичний рівень реальних взаємин. У Шевченковій Катерині батько й мати виганяють доньку з дому за те, що вона привела байстрюка. Не думаю, щоб більшість батьків в Україні середини XIX сторіччя так чинили. Шевченко змалював не те, що є звичним середньо статистичним, а те, що має бути добрим прикладом.

Дозвіл Святого Письма зневажати примусову обітницю не вважаю за заохочення до аморальної обітниці. Тобто з точки зору Біблії це припустимо, але не бажано. Бажано, як я думаю, і під примусом не взяти на себе аморального обов’язку. Різниця між сильними і слабкими натурами в тому й полягає, що перші воліють померти, але не стати на шлях злого, а другі під тиском обставин стають на шлях злого. Батьки Шевченкової Катерини виявилися сильними людьми — задля принципу (“не приведи байстрюка”) вони пішли на величезну жертву: залишилися без дитини, надії на допомогу в старості. Знову ж мусимо визнати, що сильних є зовсім мало, а слабкі становлять абсолютну більшість. Для кого пишуть моральні правила: для маленької часточки сильних чи для абсолютної більшости слабких? Ясно, що для більшости. Чого? Та того, що сильний і сам здолає спокусу зламатися, а слабкому вони допомагають і можуть, часом, утримати від злих вчинків.

— Ми дуже далеко відійшли від мого питання: як ви, східняк, стали націоналістом? — нагадав Андрушко.

— Те, що ми говорили про поліцаїв-східняків допоможе мені повніше відповісти на ваше запитання. Отже, я підлітком перейняв ненависть до більшовицької влади і того на прихід німців у село дивився з цікавістю без страху і без будь-якої ворожості. Перебування їх у селі і в нашій хаті справило на мене враження, що вони чемні і чесні люди, але чужі. Я любив своє: мамині рушники над образами, над дзеркалом, над вікнами, любив батькові розповіді про козаків — наших дідів-прадідів, любив пісні, сажалку, луг, сосновий бір. Ця любов була глибока, і вона споруджувала велику невидиму нездоланну стіну між мною і німцями. Я страшенно любив зброю і готовий був піти з ними на кілька днів, щоб дали мені гвинтівку з набоями, аби потім втекти з нею до лісу. Вони не запросили мене до себе. З часом я і без них знайшов совітську гвинтівку і цілий ящик набоїв, ховав її в бору і час від часу ходив туди і стріляв у сосни — хотів навчитися влучно стріляти. Отже, до німців я не пішов би через глибоке відчуття своєї окремішности. А випадкова чутка влітку 1944 року про боротьбу за незалежність у Західній Україні стала поштовхом для роздумів про сенс самостійности. Подальші роки виявили в мені сильніший розум, аніж він був у цих наших українських поліцаїв. Я виявився здатним для вироблення відмінної від оточення власної ідеології й політичної програми.

— Це зрозуміло щодо сільських дядьків-поліцаїв, проте в Києві та інших східноукраїнських містах є ж багато розумних людей, напевно, й не дурніших від вас. Чого вони не стали на шлях боротьби за самостійність?

— Мені здається, що справа не тільки в силі розуму. Людей з таким розумом, як у мене, багато. Багато людей розумніших від мене. Справа в самовідданості ідеї незалежности України.

— Від чого ж вона залежить?

— Дуже непроста річ, якщо давати більш-менш ґрунтовну відповідь. Ну, по-перше, дозвольте відповісти словами Цицерона: людиною керує не розум, а доля, тобто так мені судилося. Ця відповідь, треба розуміти, задовольнити не може. Тоді підійдемо до відповіді іншим шляхом. Ще в армії, коли мені було років з двадцять три, я взявся читати “Феноменологію духу” Гегеля. З неї я вичитав, що хто хоче багато досягти в різних галузях людської діяльности, той у жодній з них не досягне помітного успіху. Людина має шанси досягти великого успіху тільки за однієї умови — зосередження всіх своїх сил і здібностей впродовж усього життя на одному напрямку, на одному завданні. Прочитавши це, я сів і перебрав у своїй голові всі можливі напрямки діяльности, всі можливі цілі в житті, тобто постарався відповісти собі на запитання: для чого я на світ прийшов?